Розділ 10

Артур : 

Я стояв посеред кухні, тримаючи в руках свій найпотужніший магічний стабілізатор. Фенрір сидів на табуретці, похмуро ворушачи новими котячими вухами. Його хвіст нервово бив по підлозі, здіймаючи хмари борошна.

— Так, Фенріре, не рухайся. Я зараз налаштую потік частот так, щоб нівелювати «котячий фактор» Софійки.

— Артуре, просто зроби так, щоб я перестав відчувати непереборне бажання стрибнути за тією мухою на стелі, — прохрипів вовк-кіт.

Я натиснув на кнопку стабілізатора. Пролунав звук «Бзинь!», але замість того, щоб прибрати вуха Фенріра, прилад видав яскравий зелений промінь, який влучив прямо в миску з тістом для млинців.

Лілія : 

— Артуре, що ти наробив? — вигукнула я, відчуваючи, як мої капці відриваються від підлоги.

Наступної миті вся кухня перетворилася на зону антигравітації. Миски, ложки, залишки борошна і — найголовніше — готові млинці повільно піднялися в повітря. Вони плавали в просторі, наче м’які жовті планети.

Софійка-кішечка була в повному захваті! Вона відштовхнулася від плеча Артура і почала «літати» в повітрі, перебираючи лапками, наче маленька пухнаста космонавтка.

— Мя-а-а-у! — вона впіймала на льоту один млинець і почала з ним обійматися.

Фенрір : 

Я висів посеред кухні вниз головою, відчайдушно намагаючись зачепитися хвостом за люстру. Мої котячі вуха вловлювали кожен шурхіт літаючих об'єктів.

«Це принизливо», — передав я ментально професору. — «Я — жах північних лісів, а зараз я дрейфую поруч із пачкою масла!»

Але тут повз мій ніс пролетів особливо апетитний млинець. Мої нові інстинкти спрацювали швидше за вовчу гордість. Я витягнувся в повітрі, зробив елегантний сальто-мортале (як справжній кіт) і впіймав здобич зубами.

— Смачно... — пробурмотів я з набитим ротом.

Міла, яка теж плавала десь біля витяжки, реготала так, що ледь не задихнулася.

— Фенріре, ти — найкраща балерина в історії магічної фізики! Тобі тільки пачки не вистачає до цих вушок!

Софійка: 

Я літала від тата до мами, від мами до дядька Фенріра. Це було так весело!

Я побачила, що дядько Фенрір сумує через свої вушка. Я підпливла до нього (в невагомості це так легко!), обхопила його за носа лапками і голосно замуркотіла.

«Дядьку, не сердься! Ти тепер такий м’якенький!»

І сталося диво — від мого муркотіння в зоні антигравітації пішла золотиста хвиля. Вона торкнулася Фенріра, і його вушка повільно зникли, а хвіст перетворився назад на частину його магічної сутності.

Артур :;

Щойно Софійка заспокоїла Фенріра, гравітація повернулася.

— Обережно! — крикнув я, але було пізно.

Ми всі разом — з млинцями, борошном і каструлями — приземлилися на підлогу. Шльоп!

Я сидів на підлозі, а на моїй голові, наче капелюх, лежав теплий млинець. Надія якраз відчинила двері в цей момент.

— О... — вона оглянула білу від борошна кухню, нас, що сиділи в купі посуду, і Софійку, яка переможно сиділа на люстрі. — Я бачу, сніданок пройшов за планом? Артуре, це нова теорія «смаженого вакууму»?

Артур зняв млинець із голови, серйозно подивився на нього і відкусив шматочок.

— Ні, Надю. Це практичне заняття на тему: «Чому не можна заважати маленькій кішечці виховувати вовка».