Розділ 8

Лілія : 

Ми з Артуром сиділи на терасі, вдаючи, що читаємо наукові журнали, але насправді наші погляди були прикуті до саду. Там, під старою яблунею, відбувалося щось неймовірне.

Фенрір у людській подобі — високий, похмурий, у своєму незмінному чорному пальті — стояв, схрестивши руки на грудях. А навколо нього вогняним вихором кружляла Міла.

— Артуре, подивись на Фенріра, — прошепотіла я. — Він намагається бути скелею, але його пальці нервово стискають край рукава.

— Це логічно, — відповів Артур, поправляючи окуляри. — Він зіткнувся з об'єктом, чия траєкторія непередбачувана. Міла для нього — як кульова блискавка в закритій лабораторії.

Міла : 

Мені набридло грати в хованки. Цей вовк такий впертий, що його простіше перестрибнути, ніж переконати. Я зупинилася прямо перед ним, здувши руде пасмо з обличчя.

— Слухай, сірий, — я ткнула пальцем у його тверді груди. — Ти можеш скільки завгодно вдавати, що ти просто «програма захисту», але я чую, як твій пульс прискорюється, коли я поруч. Твоя фізика бреше, а твоя природа — ні.

Фенрір мовчав, його очі кольору грозового неба потемніли.

— Міло, ти не розумієш, — нарешті прохрипів він. — Я був створений, щоб бути тінню. У тіней немає серця, яке можна подарувати.

— Тоді я вкраду те, чого «не існує», — я хитро посміхнулася і раптом дістала з-за спини невеликий згорток, який поцупила з робочого столу Артура. — Дивись, що я знайшла. Це старий щоденник батька Артура. Тут написано про перший день, коли ти з'явився.

Фенрір : 

Я подивився на пожовклі сторінки. Там було написано: «Він народився з любові та бажання захистити найдорожче. Він не зброя, він — душа, що обрала шлях воїна».

Ці слова вдарили сильніше за будь-яке закляття. Я відчув, як крижана стіна всередині мене дала тріщину.

Я подивився на Мілу. Вона стояла така яскрава, рожево-руда в променях призахідного сонця, і вперше в житті мені захотелося не захищати, а просто бути поруч. Не як тінь, а як той, хто теж заслуговує на світло.

Я зробив крок вперед, скорочуючи відстань до нуля. Мої руки самі лягли на її талію.

— Ти нестерпна, лисице, — прошепотів я. — Ти зламала всі мої налаштування.

— Це моя робота, вовчику, — прошепотіла вона у відповідь.

І в цей момент я нарешті її поцілував. Це був не холодний розрахунок, а справжній вибух енергії.

Артур : 

Я відчув це миттєво. Мій зв'язок із Фенріром спалахнув таким теплом, що я ледь не впустив каву.

— Ого... — видав я, дивлячись на прилади. — Ліліє, показники романтичного випромінювання зашкалюють. Здається, система «Фенрір» щойно пройшла повне перезавантаження.

Софійка, яка в цей момент була кошеням, вискочила на стіл, подивилася в сад на Мілу та Фенріра, і задоволено замуркотала. Вона підійшла до Артура і лапкою штовхнула його блокнот, наче натякаючи: «Досить рахувати, тату, просто порадій за них».

— Ти права, маленька, — посміхнувся я, гладячи її по м'яких вушках. — Деякі речі не потребують формул.