Розділ 4

Лілія : 

Ранок почався не з кави, а з дуже дивного звуку. Це не було «мяу» і не було дитячим лепетом. Це було щось середнє між скрипом незмазаних дверей і дуже стараним, але тоненьким виттям.

Я забігла в дитячу. Софійка сиділа на килимі в подобі кішечки, задрала маленьку мордочку до стелі й, мружачись, видавала:

— У-у-у-у-мі-я-а-а-у!

Навпроти неї, поклавши голову на лапи, сидів Фенрір. Він виглядав неймовірно гордим.

— Фенріре! — я сплеснула руками. — Ти чому вчиш дитину? Сусіди подумають, що ми тут катуємо маленьку сирену!

Фенрір лише повів вухом і передав мені ментально:

«Ліліє, у дівчинки має бути голос. Вона — донька професора і вихованка вовка. Вона не може просто пищати, як звичайна домашня кицька».

Артур: 

Я з’явився на порозі з термометром і підручником з акустики.

— Ліліє, ти чула цей звуковий сигнал? — мій голос тремтів від наукового азарту (і трохи від страху). — Частота коливань свідчить про те, що Софійка намагається імітувати вовчий діалект. Але її голосові зв’язки зараз мають котячу структуру! Це створює неймовірний резонанс у моїй голові!

Софійка, побачивши тата, вирішила продемонструвати свої успіхи. Вона підстрибнула, перетворилася в повітрі на дівчинку і, впавши в обійми Артура, видала максимально гучне:

— У-У-У-У-А-А-А!

Артур ледь не впустив окуляри.

— Софійко, сонечко... — він почав обережно витирати її заслинені щічки. — Давай домовимося: вовки виють на місяць, а ми з тобою... ми з тобою обговорюємо закони термодинаміки пошепки.

Фенрір : 

Я бачив, як Артур намагається приборкати цей хаос. Але він не розумів головного: Софійка не просто кричала. Вона намагалася викликати свою магію.

«Артуре», — перервав я його лекцію про звукові хвилі. — «Подивися на люстру».

Артур підвів погляд. Кришталеві підвіски на люстрі почали вібрувати й світитися ніжно-блакитним світлом у такт кожному «виттю» Софійки.

— Вона... вона підключається до енергетичного поля квартири? — прошепотів Артур, забувши про все на світі. — Це ж неможливо! Це порушує закон збереження енергії!

«Для неї немає законів, професоре», — я підійшов і легенько лизнув Софійку в ніс, від чого вона миттєво заспокоїлася і почала смикати мене за вуса. — «Вона — твоя магія і її фізика одночасно. І сьогодні вона вирішила, що вона — вовк. Змирися».

Лілія : 

Через годину до нас завітала сусідка, пані Степанівна.

— Ліліє , — підозріло запитала вона, заглядаючи в коридор. — А що це у вас за звуки такі? Ніби у вас там маленьке вовченя з ангіною співає?

Артур, не кліпнувши оком, вийшов вперед, тримаючи в руках камертон.

— Доброго дня, пані Степанівна! Ви стали свідком унікального експерименту з вивчення впливу ультразвуку на ріст кімнатних рослин. Ми якраз тестували високі частоти. Перепрошуємо за дискомфорт!

Коли двері зачинилися, ми з Фенріром ледве стримували сміх.

— «Ріст рослин», Артуре? — я витерла сльози від сміху. — Ти серйозно?

— А що я мав сказати? — Артур підняв на руки Софійку, яка знову стала білим кошеням і затишно вмостилася у нього на шиї, наче живий комір. — Що наша донька вчиться вити в зграї Фенріра?

Ми сиділи на підлозі — професор-кіт, мама-фізик, вовк-охоронець і маленька «вовко-кішка», яка нарешті заснула. І я знала, що завтра вона обов’язково вигадає щось нове. Наприклад, спробує полетіти, вивчаючи закон тяжіння на практиці.