Розділ 9: Непрохані гості

Тонкий неоновий рядок індикатора на головному дисплеї ледь переповз позначку у дванадцять відсотків. Швидкість передачі даних була відверто жалюгідною: старі підземні магістралі мертвого сектора ледве витримували навантаження, переганяючи архіви й логи в автономний накопичувач.

Я сидів на холодній металевій підлозі, коли бетон піді мною раптово здригнувся.

Дрібна вібрація переросла у важкий, прицільний гуркіт, що лунав не зверху, де час від часу проносилися біженці чи обвалювалися плити, а прямо зовні. Хтось бив безпосередньо в мої герметичні вхідні двері.

— Тц... все-таки вистежили, — видихнув я крізь зуби.

Схоже, той виродок із хижими жовтими очима, який крутився тут кілька хвилин тому, зумів переконати свою зграю: замаскований автономний модуль посеред покинутої технічної шахти — це не купа сміття, а жирний куш.

Я плавно підвівся з підлоги, не роблячи жодного зайвого чи різкого руху, щоб випадково не зачепити критичні контури живлення. Підійшовши ближче до оглядового термінала, я звів погляд на маленький екран зовнішнього спостереження.

Камера нічного бачення давала зернисту, монохромну картинку, але цього вистачало. Вони повернулися всім складом: п’ятеро постатей у глухих комбінезонах із дешевої синтетики чорного ринку. Без розпізнавальних знаків, шевронів чи номерів. У темряві затопленого тунелю завдяки однаковим капюшонам і тактичній амуніції вони скидалися на конвеєрних клонів.

— Давай, ламай цю консерву, Болт! — донісся крізь зовнішній аудіодатчик глухий, наче з діжки, вереск жовтоокого. — Тут точно є чим поживитися, доки Стражі місять монстрів у верхньому секторі! Не спи!

Перед стулкою входу височіла гора м'язів. Справжній біологічний кошмар, а не людина: плечі ширші за дверний отвір мого модуля, хребет вигнутий дугою під вагою мутації, а шкіра на передпліччях та ліктях укрита товстими кістяними наростами, що формою нагадували бронеплити. Сліди брудного поглинання сили з кокона без будь-якої синхронізації чи фільтрації — чистий біологічний відкат.

Здоровань огидно хруснув шийними хребцями, опустив центр ваги й перейшов у низьку звірячу стійку.

— З дороги, — просичав він, і з диким, утробним риком обрушив свій потовщений кістяний кулак прямо в центр броньованої плити.

БАМ!

Звук вийшов настільки оглушливим, що мембрана зовнішнього мікрофона захлинулася тріском. Модуль здригнувся. Важкий сплав витримав удар, хоча на місці зіткнення розійшлася сітка глибоких вм'ятин, а з герметика по периметру зірвало шар пилу.

Здоровань розлютився ще дужче. Втративши рештки розуму, він почав гатити обома кулаками без упину: раз, другий, третій. Справжній град нелюдських кінетичних ударів тарабанив по стулці. Метал жалібно скреготів, завіси стогнали від жахливого тиску, шви на переборках тріщали, але монолітна конструкція стояла намертво — інженери минулого століття будували ці відсіки на випадок прямого ядерного чи плазмового удару.

За спиною гіганта почувся дружний, глузливий регіт:

— Ха-ха-ха! Болт, ти що, зранку каші не поїв? Чи кістки порожніми виявилися?!

— Відійди, не ганьби банду!

Болт захлинався важким диханням, витираючи піт і кров зі збитих кісточок пальців. Він ображено відсахнувся назад, люто сплюнувши на мокру підлогу тунелю, поки решта мародерів відверто насміхалася з його марних потуг.

Але балаган урвався в одну мить.

З глибини коридору, розштовхуючи напарників, повільно виступила фігура, яка досі трималася в тіні. Через оверсайзні комбінезони, натягнуті на очі тактичні капюшони та шалену спритність, із якою ця група щойно пересувалася по вентиляційних мостах, я був абсолютно певен, що переді мною суто чоловіча зграя.

Але ця постать рухалася зовсім інакше. Жодної ваги, жодної зайвої інерції — крок був настільки плавним і безшумним, наче вона взагалі левітувала над брудними калюжами.

Вона скинула капюшон.

Коротке темне волосся недбало розсипалося по худих плечах. Гострі, асиметричні риси обличчя, абсолютно незворушний холодний погляд і темні, наче випалені зорі, очі. Дівчина навіть не удостоїла поглядом кремезного Болта, який принижено втиснувся спиною в стіну тунелю. Вона була тут беззаперечним ватажком.

Дівчина зупинилася рівно за три метри від дверей, ледь схилила голову набік, оцінюючи геометрію швів, і спокійно витягнула вперед праву руку з розкритою долонею.

Повітря навколо її тонких пальців миттєво втратило прозорість, закручуючись у тугу, спотворену лінзу тиску. Гравітаційні й кінетичні вектори згорнулися в невидиму пружину.

Вона зробила короткий, різкий рух кистю — наче змахнула невидимий пил або стиснула пальці в кулак.

Х-Р-Р-Р-Щ!

Мій модуль не просто здригнувся — його смикнуло всім корпусом, ніби сорокатонну залізобетонну конструкцію підчепив і крутонув багатоцільовий портовий кран.

Підлога буквально пішла з-під ніг. Важкі броньовані листи стін із нестерпним, ріжучим вуха вереском увігнулися всередину приміщення. Зі стелі посипався град крихти та кріпильних болтів, а розірвана проводка вибухнула снопом сліпучих білих іскор.

— Телекінез... знаємо, бачили, — видихнув я, ледь утримавши рівновагу.