Розділ 7: Довіра

Ми мчали крізь палаючі квартали з неймовірною швидкістю.

Курс залишався незмінним — епіцентр «DIOD-4». Монстри, що вискакували з руїн, зникали так швидко, що ми навіть не сповільнювали крок. Щоправда, всю брудну роботу виконував мій супутник. Його біле полум’я діяло як ідеальний таран, випалюючи дорогу попереду. Я ж тримався трохи позаду, у самому кінці його вогняного шлейфу, і старався зайвий раз не світити своєю силою.

У якийсь момент, коли ми пробивали задимлений перехід, маг зрівняв зі мною темп і, не зводячи очей з дороги, голосно запитав:

— До речі, юначе, ми вже другу зачистку разом проходимо, а я досі не знаю, як тебе звати.

— Зеро, — кинув я коротке ім'я, до якого вже звик.

— Зеро? Лаконічно, прикольне ім'я, — чоловік щиро всміхнувся, і відблиски вогню затанцювали на його обличчі. — А я Ігнар. Називай мене просто так, без усяких «пане» чи «дядьку». Я не такий старий, як може здатися, на перший погляд.

— Та я й сам уже далеко не молодий, — відповів я з усмішкою.

Цей короткий обмін репліками розв'язав нам язики. Поки ми бігли, Ігнар почав ділитися інформацією. Виявилося, система еволюції дарів була прагматичною і цинічною. Щоб прокачати свою здібність. Тобі потрібно було шукати монстрів, які перевершують тебе за силою. Тільки після перемоги над сильнішим ворогом з його тіла виділялася дивна матерія — густий туман, який буквально вливався в людину, розширюючи межі її дару.

Але найцікавіше стосувалося тих, хто не отримав силу відразу. Якщо звичайна людина без здібностей примудрялася вбити монстра, вона поглинала цей туман і отримувала лише крихту, бліду копію його дару. Натомість ті, хто на самому початку знайшов і поглинув цілий Кокон, отримували абсолютну, повноцінну силу з першої ж секунди. Вони ставали кастою «перших» у цьому хаосі.

Ігнар раптово сповільнився, його полум’я на ногах стало трохи тихішим. Його голос перейшов на напівшепіт:

— Знаєш, Зеро… Я думаю, ти помітив, що мої здібності виросли з моменту нашої першої зустрічі. Насправді… мені прийшлося битися з людьми.

Він замовк, різко кинувши на мене швидкий погляд крізь дим.

Він чекав на мою реакцію.

Я мовчав. У цьому світі мораль ставала занадто дорогою розкішшю.

— Хоча, якщо чесно, людьми їх уже важко було назвати, — важко зітхнув Ігнар, сприйнявши моє мовчання як дозвіл продовжити. — Вони збожеволіли від отриманої сили, грабували, вбивали тих, хто не міг захиститися. Не вважаю себе праведником чи святим… але я просто зробив те, що мав. І вроді нічого поганого в цьому немає.

Я злегка кивнув. Його позиція була цілком логічною. У цьому новому світі, де правила гри змінилися, Ігнар вибрав менше зло. Знищивши тих мародерів, він не просто став сильнішим — він врятував десятки життів тих, хто міг стати їхніми наступними жертвами. Але в голові крутилася інша, холодна думка: чи зможе моя Бульбашка поглинути цей туман сили. Є ймовірність, що я ніколи не зможу стати сильнішим за цією системою.

Ми нарешті дісталися меж потрібного мені району.

За весь цей час я так жодного разу і не використав Бульбашку на повну потужність. Не знаю, чому Ігнар так заповзято розчищав мені дорогу — можливо, просто користався нагодою прокачати свій дар на кожному зустрічному мутанті, а можливо, у ньому справді жила якась старомодна людяність. Але в будь-якому разі, я був йому вдячний.

Біля перехрестя, що вело до центрального скверу, Ігнар раптово призупинився, важко дихаючи. Навколо його плечей усе ще вився гарячий шлейф. Він вказав рукою вбік, де крізь густі крони дерев проглядалися силуети понівечених атракціонів:

— Мені сюди, до парку потрібно.

— А мені прямо, в самий центр, — відповів я.

— Ого, аж туди? У справах чи до родичів? — він добродушно примружився.

— Саме так. До дуже близьких родичів, — відповів я напівправдою, адже мій сервер і був моєю єдиною «родиною» на цей час.

Ігнар розуміюче кивнув, хоча, мабуть, здогадався, що я знову щось недоговорюю.

— Ну, бувай, хлопче. Надіюсь, у нашу наступну зустріч довіри між нами буде трохи більше. Щасти! — він коротко махнув рукою на прощання.

В наступну мить повітря навколо нього вибухнуло. Земля під його ногами миттєво вкрилася тріщинами, і Ігнар рвонув уперед із такою божевільною швидкістю, що за секунду перетворився на вогняну цятку вдалині.

Я лише похитав головою, дивлячись на оплавлений асфальт.

— Так цей старий ще й стримувався заради мене, щоб я не відстав… Дивний він чоловік.

Довіра в цьому новому світі — надто тяжка і дорога штука. Навіть коли перед тобою хороша людина, ти все одно тримаєш палець на спусковому гачку.

Я розвернувся і швидко побіг далі, бо кожна секунда була на рахунку. На диво, попри колосальні стовпи диму та заграву вогню, яка стояла над епіцентром, у самому центрі панувала химерна, майже мертва тиша. Подекуди ще снували поодинокі монстри, десь у небі виднілися Стражі, а притиснуті до стін люди намагалися зайвий раз не дихати. Але для серця мегаполіса тут було занадто порожньо. Висновок напрошувався сам собою: чим жорстокішою та масштабнішою була тутешня різня на початку, тим швидше вона завершилася. Слабкі вимерли, сильні пішли далі.