Розділ 6: Переміни

Причина, з якої я проривався крізь пекло до центру мегаполіса «DIOD-4», була водночас банальною та смертельно небезпечною.

У світі, де кожен твій крок відстежується оком THOR, я мав свою маленьку територію свободи. Я був непоганим кіберспеціалістом. У певних колах мене називали «хакером», хоча я віддавав перевагу терміну «архітектор інформації». Мені вдавалося залишатися невидимим для радарів THOR роками — можливо, тому, що я не намагався обвалити світову економіку, а можливо, система просто вважала мої дрібні витівки не вартими ресурсів на відстеження.

Проте саме в центрі міста, у власному надзахищеному дата-центрі, за оренду якого я колись віддав останні заощадження, знаходився мій «грааль». Це був кастомний сервер з автономним живленням, де зберігалося все: результати моїх розробок, зашифровані дані про Нульовий Сектор, результати багаторічних досліджень аномалій, архіви батьків та мої власні напрацювання. Це місце було ідеальним: автономне живлення на ізотопних елементах, багаторівневий фізичний захист і найшвидша магістраль у місті.

​Зараз, коли світ розсипався на шматки, мій сервер став моєю останньою опорою. Бульбашка навколо мене працювала як ідеальний «джаммер» — вона анігілювала будь-які радіочастоти, що намагалися пробитися до мене. Я був у цифровій ізоляції. Якщо сервер постраждає від пожежі чи мародерів, я назавжди втрачу те, що збирав по крихтах.

Раптом повітря попереду здригнулося від неймовірної температури. Стовп багряного полум’я піднявся вище хмарочосів, перегороджуючи мені шлях. За кілька десятків метрів від мене розгорталася сцена, яка більше нагадувала гладіаторські бої. Чоловік, чию силу я вже бачив раніше, знову постав переді мною. Але цього разу він не просто бився. Він розважався.

Перед ним височів шестирукий гігант — монстр, чиї м'язи здавалися витесаними зі скелі. Проте зараз цей титан виглядав безпорадним цуценям. Чоловік не використовував звичайний вогонь. Навколо його рук кружляла в’язка, яскраво-біла субстанція, схожа на перегріту магму. Кожен його рух супроводжувався характерним шипінням — повітря просто згорало.

Він підкидав вогняні сфери в руках, наче звичайні сніжки, і з лінивою посмішкою жбурляв їх у потвору. Там, де кулі торкалися тіла гіганта, миттєво утворювалися наскрізні дірки. Монстр ревів, намагаючись схопити свого ката, але той просто плив у повітрі, оточений ореолом нестерпного жару.

— Не хотілося б знову траплятися йому на очі, — процідив я крізь зуби, гарячково озираючись. 

Але іншого шляху до серверної не було. Я швидко прокрутив у голові карту району, шукаючи обхід, але завали за спиною вогняного мага не залишали мені вибору.

Я зупинився приблизно за десять метрів від нього — рівно на тій відстані, де жар від його полум’я ставав нестерпним, але ще не вступав у конфлікт із моєю Бульбашкою.

Чоловік кинув останню вогняну кулю в монстра. Той здригнувся і важко завалився на асфальт, перетворюючись на гору попелу.

— О, друже, схоже, доля знову звела нас! — він розвернувся до мене, сяючи щирою усмішкою.

Чесно кажучи, він виглядав занадто добрим для цього пекла. Але його аура змінилася. З нашої останньої зустрічі він став відчутно могутнішим. Це було живим підтвердженням Третього Правила: сила зростає через поглинання. Цікаво, скільки монстрів — або, що страшніше, людей — йому довелося «стерти», щоб досягти такого рівня?

— Схоже на те, — відповів я, злегка всміхнувшись у відповідь.

Виявляти ворожість не було сенсу. Попри свою руйнівну міць, він залишався одним із небагатьох, хто при першій зустрічі запропонував допомогу, а не намагався перевірити мій череп на міцність.

— А тобі куди? Все ще в центр, до своїх знайомих? — запитав він, відрізаючи чергову вогняну струмину, що жевріла на його пальцях.

— Так, плани не змінилися.

— Тоді, може, разом? — він гостинно махнув рукою вперед, наче запрошував мене на прогулянку парком, а не в епіцентр катастрофи. — Ти теж хлопець не простий, зайві руки не завадять.

Я на мить задумався. В центрі людей буде набагато більше (принаймні, я на це сподівався), тому приховувати свою силу ставатиме дедалі важче. Супутник із такою яскравою здібністю міг стати ідеальним «щитом» — поки всі дивитимуться на його феєрверки, ніхто не помітить моєї тишої порожнечі.

— Гаразд, — кивнув я.

— Слухай, якщо не проти, поділися — яка в тебе сила? — він примружився, вивчаючи мою поставку. — Просто щоб я знав, на що розраховувати, якщо почнеться справжня заруба.

— Просунутий ближній бій, — кинув я коротку, напівправдиву фразу.

Це було ідеальне прикриття: пояснювало, чому мені потрібно підходити впритул, і чому навколо мене все розлітається на шматки. Він на секунду затримав на мені погляд, явно розуміючи, що я недоговорюю, але лише хмикнув.

— Ось як… Ну, хай буде. Ближній бій — це завжди надійно. Що ж, тоді вперед! Тримайся позаду і постарайся не відставати.

Попри свій поважний вік, він діяв блискавично. Чоловік огорнув свої ноги щільними кільцями білого полум’я. В наступну мить він рвонув з місця, наче реактивний снаряд, залишаючи на асфальті розплавлені сліди.