Розділ 5: Битва за чи проти людей?

Я стояв над жінкою та дитиною, наче застиглий монумент власному безсиллю.

Мої руки мимоволі сіпалися вперед — інстинкт вимагав схопити, витягнути, захистити. Але холодний розрахунок у голові, наче крижаний душ, зупиняв кожен рух. Ризик був не просто великим — він був колосальним. Одина помилка, один зайвий сантиметр — і я стану вбивцею тих, кого намагаюся врятувати.

— А-а-а-а-а! — черговий болісний крик прорізав тишу моєї Бульбашки.

Хлопець-спідстер, той самий елітний студент, що хвилину тому вважав себе богом швидкості, тепер качався в грязюці. Він стікав кров'ю, дивлячись на обрубок своєї руки з диким, неосяжним жахом. Його життя витікало крізь пальці, і він був лише жалюгідним нагадуванням про те, що стається з тими, хто перетинає мою межу.

— А що, якщо… — ідея спалахнула в мозку миттєво.

Я різко розвернувся до пораненого студента. Він уже не кричав, лише хрипів, бліднучи на очах. Я почав повільно підходити до нього, затамувавши подих. Мені потрібно було побачити. Мені потрібно було знати напевно.

Кров, що густими поштовхами виривалася з його рани і текла по асфальту в мій бік, почала зникати.

— Тц, це кепсько… — прошепотів я.

Якщо Бульбашка сприймає кров, що пульсує до мене, як вектор атаки, то прямий контакт із дитиною — це гарантована смерть.

— Тоді запасний варіант! — вигукнув я, роззираючись довкола.

Мій погляд зачепився за вигнуту залізну балку — частину зруйнованого каркаса зупинки. Вона була важкою, холодною і, головне, нерухомою.

Я схопив її, відчуваючи грубий метал долонями. Балка була поза зоною, тому я міг вільно з нею взаємодіяти. Я кинувся назад до жінки, намагаючись тримати залізяку так, щоб вона була моїм «подовжувачем».

— Покладіть дитину сюди! На залізо! Швидше! — крикнув я.

Жінка вже ледь тримала очі розплющеними. Смерть уже дихала їй у потилицю, забираючи сили. Вона глянула на мене з останньою надією і, зібравши залишки волі, обережно опустила немовля на холодну поверхню балки.

У цей час другий хлопець — той, що з татуюванням на все обличчя, — продовжував стояти осторонь. Він не рухався, не нападав і навіть не намагався допомогти своєму другу, що помирав. Він просто мовчки спостерігав за мною своїми важкими, немигаючими очима. Схоже, він був або занадто розумним, щоб лізти в мою зону, або просто тугодумом, який не міг осягнути масштаб того, що сталося.

Я почав повільно відходити назад, тримаючи балку на витягнутих руках і зберігаючи максимальну концентрацію. Я не ніс дитину — я рухався сам, тягнучи за собою нерухому відносно мене платформу. Дитина на балці була «всередині» системи, вона не мала вектора руху до мого центру, вона просто існувала в моєму просторі.

Донісши її до безпечної ніші під завалом — масивної бетонної конструкції, яка через дивну випадковість виглядала найнадійнішим укриттям у цьому районі.

— Тихенько… — тихо мовив я, опускаючи балку на землю і важко видихнувши.

Шум за спиною змусив мене обернутися. З боку сусідніх кварталів до нас бігли люди. 

Це була явно агресивна юрба: хтось летів на енергетичних крилах, хтось котився, наче живий таран, хтось просто біг, підсилюючи кроки кінетичними вибухами.

— Краще б це були монстри… — промайнуло в голові.

З монстрами все було просто: вони — вороги. А тут? Якщо я пущу їх у свою Бульбашку, я стану захисником чи вбивцею? Чи буду я «за людей», якщо стиратиму їх з лиця землі заради власного порятунку?

Я не планував випробовувати долю. Міцніше перехопивши холодну сталь балки, на якій лежала дитина, я втиснувся глибше в тінь напівзруйнованої арки. Я тягнув цей імпровізований «пліт» за собою, наче дорогоцінний вантаж, намагаючись не робити жодних різких рухів.

Юрба «мисливців за силою» вже була зовсім близько. Я бачив їхні перекошені обличчя, відчував їхню тваринну жагу домінування. Але в наступну мить реальність ніби зламалася.

Люди, що бігли, летіли чи використовували свої нові дари, просто повалилися на землю, наче їм одним махом підрізали сухожилля. Це не був вибух чи ударна хвиля. Це був хаос без звуку. Вони хапалися за голови, втискали долоні у вуха так сильно, що з-під пальців проступала кров. Їхні крики були беззвучними для мене, але я бачив, як їхні тіла здригалися в конвульсіях.

Я підняв голову вгору.

Над вулицею, пробиваючи хмари диму, наче каральні ангели, зависли Стражі.

За всіма ознаками це був високочастотний ультразвуковий імпульс. THOR знадобилося всього кілька годин, щоб проаналізувати біоритми нових мутантів і знайти частоту, яка перетворює їхню нервову систему на палаюче пекло. Система захисту планети не просто оборонялася — вона вже почала дезінфекцію.

Але була одна дивна річ.

Навколо мене панувала абсолютна, майже вакуумна тиша. Я бачив, як вібрує повітря, як тріскається скло в будівлях від потужності звуку, але до моїх барабанних перетинок не долітало нічого, крім власного дихання.

— Бульбашка… — прошепотів я, усвідомлюючи черговий аспект своєї сили.