Розділ 4: Парадокс рятівника

Я біг вузькими вуличками, де повітря було густим від гару та озону.

Над головою, на фасадах хмарочосів, догоряла голографічна реклама. Деякі панелі безнадійно лагали, розсипаючи пікселі, наче цифрову кров, інші ж — іронічно продовжували пропонувати «найкращий синтезований кофеїн» посеред пекла.

— Цікаво, у Верхньому секторі зараз теж так «весело»? — пробурмотів я, перестрибуючи через уламки рекламного дрона.

Наш світ завжди тримався на бінарній логіці: нуль або один, світло або темрява, Перший сектор або Другий. У «Верхньому» місті, де хмари слугували фундаментом, жили ті, кого система THOR визнала «ефективними».

Потрапити туди можна було лише з дозволу THOR — структури, корпорації чи… можливо, чогось більшого. Ніхто вже точно не знав.

Там завжди було більше порядку. Більше технологій. Більше Стражів.

Тому якщо вони спустилися сюди, у Нижній сектор, значить, вгорі ситуація або під повним контролем, або настільки кепська, що вони вирішили випалити заразу ще на підступах.

Ми, мешканці «низу», жили в тіні їхньої величі. Менше технологій, менше контролю, дешевий соціум і вічне відчуття, що ми — лише буферна зона. Дивно, чому THOR досі не зрівняв цей сектор із землею. Кажуть, система навіть сприяє нашому існуванню.

— Ох уже цей THOR… — я криво посміхнувся, перескакуючи через перекинутий контейнер.

Якщо вірити популярним теоріям, ніхто з нині живих уже не знає, звідки він з’явився.

Корпорація? Штучний інтелект? Наддержавний альянс? Чи щось, що взагалі не має людської природи

Мені більше подобалася інша версія. Про Третій сектор.

Нульовий сектор — ті, хто бачить повну картину. Ті, хто знає більше, ніж дозволено знати іншим. Хтось завжди має тримати палець на кнопці «START/STOP».

Так було завжди. Так каже історія. А історія має одну погану звичку — повторюватися.

Я перестрибнув через черговий дрон, що лежав розбитий посеред дороги.
— Фух, не дарма я вбивав час на майданчиках гуртожитку, — прохрипів я. Моє тіло працювало на межі, але Бульбашка навколо мене робила біг дивно легким — я не відчував опору вітру, повітря переді мною просто… розступалося.

Коли я нарешті вибіг на одну з центральних магістралей, реальність врізалася в мене стіною.

Повітря було наповнене запахом озону, диму і чогось металевого. Сирени ви́ли, але їх майже не було чути крізь ревіння натовпу.

Таке побачиш не щодня.

У небі Стражі формували оборонну лінію, їхні бронекостюми світилися холодним світлом. Вони намагалися стримати хвилі мутантів, що виривалися з епіцентру падіння метеорита. Постріли енергетичної зброї розтинали темряву.

Але на землі коїлося щось гірше.

Люди.

Ті, хто ще вчора вітався в ліфті. Ділився кавою. Скаржився на ціни.

Тепер вони рвали один одного на шматки.

За право першими торкнутися уламків метеорита. За шанс стати сильнішими.

Сила, що випромінював метеорит, була схожа на вірус. Вона проникала в свідомість, випалювала мораль, стирала страх. Залишалася лише жадоба. Домінування. Перевага.

У світі, де людям дали майже все, вони так і не навчилися цінувати одне одного.

Деякі люди трималися групою, їхні тіла вже почали змінюватися під впливом поглинутої енергії. Один із них, з руками, що світилися, щойно спопелив цивільного просто тому, що той заважав йому пройти до червоного кокона. Для них не було різниці — монстр перед ними, дитина чи Страж...

Раптом загальний хаос прорізав крик — високий, сповнений чистого жаху. Я повернув голову і побачив картину, від якої холоне кров. Під масивною плитою, що колись тримала секцію мосту, застрягла жінка. Вона напівлежала, притискаючи до грудей невеликий згорток — маленьку дівчинку.

Над ними, ледь торкаючись землі, висіла потвора. Це не був м’язистий мутант. Це був «привид» — сріблясте, напівпрозоре створіння, що пульсувало потойбічним світлом. Воно не йшло, воно буквально пливло в повітрі, ігноруючи гравітацію. Коли монстр помітив мене, його сяйво стало агресивно-яскравим. Він різко хитнувся в мій бік, розмиваючись у сріблясту смугу.

— Ну, ходи сюди… — процідив я крізь зуби, мимоволі напружуючи м’язи.

Він «стрибнув» — хоча це більше нагадувало телекінетичний ривок. Швидкість була неймовірною. Але щойно срібляста субстанція перетнула межу в 3,14 метра, сяйво згасло. Монстр не просто помер, він зник, наче його ніколи не існувало.

— «Було лячно», — зізнався я собі, витираючи холодний піт. Ця істота здавалася паранормальною, і я на мить подумав, що Бульбашка пропустить її, як пропускає світло чи повітря. Але ні. Все, що має вектор руху до мене — стає нічим.

— Благаю… — прохрипіла жінка. Вона бачила, як я знищив «привида», але в її очах не було страху перед моєю силою. Вона бачила в мені останній шанс. — Візьміть її. Винесіть дитину. Я… я застрягла, мої ноги… просто врятуйте хоча б її!

Вона з останніх сил простягнула мені маля. Дівчинка плакала, її маленькі ручки тягнулися до мого капюшона.