Розділ 2: Бульбашка

Біль не минав. Він пульсував у такт моєму серцю, але з кожним ударом ставав дедалі... тихішим.

Це було дивне відчуття. Уявіть, що ви стоїте посеред галасливого мегаполіса, і раптом хтось натискає кнопку «Mute» на самому всесвіті.

Я розплющив очі, втиснутий обличчям у мокрий асфальт. Навколо панувала суцільна темрява. Я почав гарячково кліпати, сподіваючись, що зір ось-ось повернеться, але темрява не зникала. Вона була щільною, майже відчутною на дотик. Лише десь на периферії свідомості я відчував ледь помітний низький гул, схожий на вібрацію високовольтної лінії, що проходила прямо крізь мої кістки.

— Що за… — я спробував підвестися, але легені боляче стиснулися.

Я відкрив рот, щоб вдихнути, але замість цілющого кисню відчув порожнечу. Вакуум. Наче я був рибою, яку викинуло не на берег, а в відкритий космос. Грудну клітку здавлював невидимий прес, серце калатало об ребра, вимагаючи палива, якого не було. Світ перед очима поплив, а залишки свідомості почали згасати.

І саме в ту мить, коли я вже був готовий здатися і задихнутися — потік свіжого, холодного повітря раптово хлинув у горло. Я жадібно заковтував кисень, кашляючи й хриплячи. Кожен ковток був наче лезо, але це було життя.

Я підняв праву руку до обличчя. Там, на зап’ясті, під шкірою щось пульсувало. Воно розширювалося і звужувалося в унісон із моїм серцебиттям, випромінюючи ту саму дивну вібрацію.

— Тц, моя голова... — я заплющив очі так сильно, що перед повіками попливли кольорові плями.

Коли я нарешті наважився їх розплющити, світ навколо почав поступово проявлятися. Різкість була жахливою, усе розмивалося, наче я дивився крізь товстий шар мутного скла, але це було краще за повну темряву. Поступово обриси ставали чіткішими.

Я важко підвівся на тремтячі ноги, оглядаючи провулок.

— Гарна новина - я все ще біля гуртожитку, — прохрипів я, витираючи обличчя. — Погана - навкруги повний хаос.

Звуки поверталися ривками. Спочатку це було тихе, нерозбірливе шипіння, але за мить воно перетворилося на справжній кошмар. Крики. Звідусіль лунали людські зойки, гуркіт вибухів та дике ревіння істот.

Я рефлекторно торкнувся дужки окулярів, намагаючись активувати інтерфейс.

— Зв'язку з системою THOR немає... — серце пропустило удар. Я глянув на браслет на зап’ясті, але він світився «мертвим» кольором.

Це не вкладалося в голові. THOR був усюди. Його сигнали пронизували кожен кубічний сантиметр планети. Втратити зв'язок із ним було все одно що забути, як дихати.

— Так, Зеро, заспокойся. Будемо мислити логічно. Всьому завжди є якесь пояснення, — я глибоко вдихнув, намагаючись опанувати паніку.

Це було моєю аксіомою: якщо щось відбувається, значить, існують фізичні закони, які це описують.

Хоча зараз здавалося, що я втратив усі органи чуття, необхідні для нормального життя, мій інженерний мозок продовжував працювати. Здавалося, я втратив усі звичні відчуття, але тіло поступово адаптувалося до нового стану.

Я відчував себе інакше, але зовні... зовні я був тим самим Зеро.

Крім однієї деталі.

Я підняв праву руку. Чорна кругла мітка на зап'ясті пульсувала.

Світло і звук стали достатньо чіткими, щоб я міг діяти.

Я прислухався. Дощ посилився, але щось було не так. Я бачив, як краплі заливають вулицю за три метри від мене, але я не чув, як вона б’ється об мій костюм. Навколо мене панувала абсолютна, неприродна тиша.

Я закинув голову вгору і завмер. Важка крапля летіла прямо мені в обличчя, прискорюючись під дією гравітації. Але за декілька метрів вона просто... розчинилася в повітрі.

— Ого, виглядає, звісно, круто... але щось це мені зовсім не подобається, — я нахмурився, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

Я поглянув під ноги. На асфальті лежали уламки розбитого вікна. Я обережно наблизився, очікуючи, що вони зникнуть, але скло залишилося на місці. Я присів, взяв жменю гострих скалок. Вони були реальними, твердими. Я підкинув їх у долоні — нічого. Тоді я різко замахнувся і кинув їх вгору, подалі від себе.

Шматочки розлетілися в різні боки, але як тільки вони почали летіти вниз, досягнувши певної відстані — вони просто випарувалися.

— Хмм... цікаво.

Я вийняв із кишені запасний інженерний браслет-маячок.

— Вимірювання відстані, синхронізація з основним терміналом, — скомандував я і підкинув пристрій вертикально вгору.

Я уважно стежив за його польотом. Браслет досяг піку, на мить завмер у повітрі і почав падати назад, набираючи швидкість. В один момент браслет просто припинив своє існування. Не було ні звуку удару, ні уламків.

На моїх окулярах, які все ще працювали в автономному режимі, висвітлився останній лог даних:

— Втрата зв'язку з додатковим браслетом. Останній замір — 3 метри 14 сантиметрів... 159 міліметрів...

Я заціпенів. Ця цифра була надто знайомою кожному, хто хоч раз відкривав підручник з математики.