Недостатньо коштів

Червоний напис на голографічному інтерфейсі виглядав напрочуд елегантно.

Дизайнери корпорацій явно постаралися, щоб навіть повідомлення про фінансовий крах виглядало «стильно». Проте мій мозок не поділяв цього естетичного захоплення.

«На вашому балансі недостатньо коштів».

— Пу-пу-пу… нічого нового, — пробурмотів я собі під ніс.

Палець звично ковзнув по голографічній панелі, вибираючи пункт «Кредит». Екран миттєво вибухнув каскадом попереджень. Червоні знаки оклику мерехтіли перед очима, нагадуючи про попередні прострочення та погрожуючи заблокувати мій профіль.

Я затримав палець над кнопкою підтвердження. У 2099 році медицина майже перемогла смерть, а технології дозволили містам дрейфувати серед хмар, але вони так і не вигадали, як позбавити студента вічного голоду.

— І знову я наступаю на ті ж граблі, — я тяжко зітхнув, завагавшись лише на мить перед підтвердження.

— Кхм, — почулося збоку.

Це кафе було моїм секретом. Офіціант у чистій та вишуканій формі стояв поруч, терпляче чекаючи оплати. У світі, де 99% послуг надають роботи та ШІ, побачити живу людину за цією роботою було дико. Це «кафе» офіційно вважалося закритим вже років п’ять — воно не відповідало жодним стандартам енергоефективності сучасності. Але в цьому й був його шарм. Тут готували справжню каву, а не синтезований кофеїновий гель №5.

— Так-так, секунду, — я натиснув «Підтвердити». Гроші списалися з віртуального рахунку, залишаючи мене в ще глибшій борговій ямі.

Я накинув капюшон, ховаючи обличчя від камер спостереження. Легкий дотик до скроні — і стрічка новин загорілася прямо в полі зору. Я вийшов на вулицю, не маючи чіткої мети, окрім повернення до гуртожитку університету «HERO-9».

— Тц, де б взяти гроші… — ця думка була гучнішою за шум міста. Глобальна проблема в еру, коли людство нібито подолало бідність.

Я зупинився біля входу до гуртожитку.

Почався дощ. Важкі краплі барабанили по футуристичному матеріалу будівель, але я не поспішав заходити. Усередині чекали лише чотири стіни та рахунки за навчання.

Я закинув голову вгору. Небо над містом було не чорним, а смарагдовим — через тисячі вогнів літаючих авто, дронів, рекламних голограм та променів системи захисту THOR. Краплі, проходячи крізь ці всі кольори здавалися різнокольоровим бісером.

— Життя бентежне… — прошепотів я, закривши очі.

Місто співало свою симфонію: високе гудіння гравітаційних двигунів, далекий сміх, ритмічні сигнали дронів. З відкритого вікна на верхніх поверхах гуртожитку лунав старий трек — хтось крутив «Смарагдове небо». По цьому звуку, ледь вловимому за шумом зливи, я міг точно сказати, що це 25-й поверх, кімната Максима, якого ми називали Древо через його статуру.

Раптом загальний гул міста прорізав звук, якого тут не мало бути. Свист. Він не вписувався в міську гармонію.

— Хм, що це? — я напружився. У цьому житловому секторі не було швидкісних магістралей.

В наступну мить земля під ногами здригнулася так сильно, що я ледь втримався на ногах. Вібрація пройшла крізь підошви прямо в хребет. Я розплющив очі й заціпенів.

Це видовище назавжди вріжеться в історію людства. З неба, пробиваючи штучні хмари, сипалися сотні астероїдів. Вони були різними: яскраво-червоні, кислотно-зелені, вугільно-чорні.

Браслет на зап'ясті не просто запищав — він завив сигналом SOS. Весь світ навколо вмить став червоним.

— Що за маячня? Де THOR та Стражі? — мозок відмовлявся вірити, я гарячково почав гортати стрічку новин, що висвітлювалася прямо в повітрі.

Заголовки волали: «Прорив периметра», «Невідомі об’єкти вібрують на частоті, що ігнорує бар’єри». Я ще читав новини, коли один із метеоритів упав за два квартали. Ударна хвиля пройшла крізь мене, вибиваючи повітря з легень.

«Об'єкти мають невідому структуру... вібрують на ультрависоких частотах... буквально "проходять" крізь енергетичні бар'єри THOR...». Це не мало сенсу, але це відбувалося. Питання «як вони пройшли?» зараз було другорядним. Питання «що буде далі?» лякало значно більше.

Я різко зняв зі спини скейт. Це була не дорога модель — я зібрав його на звалищі, замінивши стандартні чіпи на власні модифіковані схеми. Усередині працювало ядро бойового розвідувального дрона, знайденого серед металобрухту. Скейт тихо загудів і піднявся над землею на магнітній подушці, а ШІ в окулярах уже прокладав маршрут до найближчого бункера.

Але мій погляд зачепився за щось дивне. У провулку, всього в сотні метрах від мене, лежав об’єкт. Це був ідеально чорний кокон, який, здавалося, поглинав світло навколо себе. Окуляри виділили його тривожним червоним контуром.

— Воно живе? — я зліз зі скейта, підходячи ближче.

Окуляри зафіксували імпульс — ритмічне розширення і стиснення. Кокон видавав імпульс — ритмічне серцебиття, яке прискорювалося з кожною секундою. В арифметичній прогресії.

Внутрішній голос кричав: «Тікай!». Але інженерний мозок підказував інше: якщо це «яйце» вилупиться, я не встигну від’їхати на безпечну відстань.