Розділ 7. Прийняття дару

Теон стояв посеред темного простору.

Світло било згори, але не мало джерела.

Він не був упевнений, чи це сон, чи реальність.

Навколо було тихо, але він відчував… присутність.

— Ти нарешті тут.

Голос лунав усередині нього.

Він не був ані чоловічим, ані жіночим. Це був просто голос істини.

Теон обернувся, але нікого не побачив.

— Хто ти?

— Ти знаєш відповідь.

Він заплющив очі.

І тоді все стало зрозумілим.

Це була його власна свідомість.

Його власне відлуння, яке знало про нього все.

Його дар не був чимось зовнішнім.

Він завжди був частиною нього.

Наступного дня Теон зустрівся з Емілією.

Її очі були наповнені турботою.

— Ти знову не спав?

Теон провів рукою по обличчю.

— Я зрозумів, що мій дар не є чимось зовнішнім. Це не магія. Це я.

Емілія мовчала.

— Я більше не боюся його, але не знаю, як зробити так, щоб він не знищив мене.

Вона взяла його за руку.

— Дозволь собі бути людиною. Ти не зобов’язаний тягнути чужий біль. Ти можеш просто відчувати, допомагати — але не жити цим.

Він уперше зрозумів, що вона права.

Його дар був даром, але тільки якщо він міг ним керувати.

Тієї ночі він знову занурився в себе.

Він бачив усі ті спогади, що накопичилися в його свідомості.

Він бачив усіх тих людей, чиї відчуття він ніс у собі.

І вперше він усвідомив, що не мусить тримати це в собі.

Він глибоко вдихнув…

…і відпустив.

Відпустив чужі історії, чужі болі, чужі страхи.

І вперше за довгий час його розум став чистим.

Його дар залишився з ним.

Але тепер він належав йому, а не керував ним.

Коли він відкрив очі, світ здався яскравішим.

Він усміхнувся.

Тепер він не тікав від себе.

Тепер він був самим собою.

І тільки тепер його подорож справді почалася.