РОЗДІЛ V. Гл. 1-3

Глава 1

І один у полі воїн

Окрім насаджуваного тоталітарною владою соціалістичного реалізму, який в різних формах скульптури – у монументальній, станковій, медальєрній пластиці, скульптурному політичному плакаті мав возвеличувати радянську систему, в українській скульптурі XX ст простежуються й інші тенденції. Зокрема, такі як неоакадемізм, де творчість, зокрема пластика, вважалась важливим засобом збереження національної самобутності українського народу; по-друге – традиціоналізм (орієнтація пластики на історичне наслідування і збереження національних мистецьких традицій); по-третє – авангард, найяскравіші здобутки якого пов'язані з творчістю українського скульптора Олександра Архипенка. Прийнято вважати, що авангардові тенденції в українській скульптурі активізувалися наприкінці 50-х та мали розвиток у подальших 60-70-х роках під впливом творчих зв'язків українських митців із художніми осередками Європи.

«Бриж вдається до символіки, Павличко пише притчі. Це мова нашого часу. Алегорії і символи стали необхідні для передачі глибоких думок і почуттів. Вони ховають у собі великі узагальнення і ту глибину, яку не можна побачити холодно-скляними очима,»[1] – так характеризує цей період мистецтвознавець Богдан Горинь.

Теодозія Бриж працювала в різних манерах і стилях. Її твори поєднані в цикли, кожен із яких визначається своєрідністю. Так монументальний цикл князів докорінно відрізняється від циклу сакральних постатей типу «Ісайя», її Ікарів чи розп’яття Христа, а цикл пластики «Лісова пісня» та паркової скульптури зовсім неспівмірний з реалістичними роботами «Жінки Полісся».

В основі пластичних робіт Бриж – символи та алегорія, де порою і справді форма «тече», але не форма тут є визначальною, а думка, почуття, порив, стрімка дія чи глибоке занурення образу в свої почуття.

Своєрідним є цикл її меморіальної пластики. Тут Бриж перша відступила від усталеного традиційного підходу. У її роботах в основі надгробка – не портрет покійного, а символ, який говорить про цю людину набагато більше, як портрет. Так, на могилі співачки Соломії Крушельницької сумує красень Орфей з арфою, надгробок художника-філософа Леопольда Левицького увінчує пластичне подвійне «Л» – чи то закодоване ім’я, чи то обтяті крила, чи символ хвилевого життя, чи вічності. Думай, сучаснику, думай.

У 50-60-х роках у мистецькому Львові вияскравилась ціла плеяда талановитих скульпторів: Євген Дзиндра, Яків Чайка, Лука Біганич, Дмитро Крвавич, Еммануїл Мисько, Василь Одрехівський, Валентин Борисенко, Теодозія Бриж. Майже ніхто із сучасників Бриж не уник конформізму. Печать доби відобразилась на творчості кожного.

Скульптурний твір — не картина, на яку рано чи пізно знайдеться покупець. Замовником і покупцем скульптури має бути в першу чергу держава. Держава ж давала такі замовлення, а з ним такі приписи, які справжньому майстру були не до душі. «Нонконформістами були в той час насамперед ті, хто не хотів досягати меншого, ніж Прекрасне й Істинне у справді величному і таємничому значенні…» – влучно сказано про тих митців, хто волів бути голодним та все ж не йти на те, щоб наступати на горло власній пісні.[2] А таких митців були одиниці.

Коли переглядаєш доробок Теодозії Бриж, хочеться назвати її унікальним винятком. Вона, жінка-скульптор, чи не єдина з-поміж колег-чоловіків, що свідомо не йшла проти свого сумління. Її сім’я ніколи не жила заможно. Таке поняття, як зарплатня, для художників не існує. Жили спершу на Євгенову стипендію, а згодом на його ж підзаробітки графікою і живописом. Не можна сказати, що до Бриж не зверталися із проханням щось виліпити на замовлення. Тільки чи погоджувалася на це вона?! Вона мусила прийняти пропоновану тему за свою. І щоб не йшло це в розріз із її баченням та світосприйняттям. Тому й робіт в дусі епохи, в якій жила, у неї одиниці.

По дорозі зі Львова на Радехів досі стоїть пам’ятник – жінка з хлібом. Навіть Безніско, не придаючи значення роботам такого штибу, забув, що це колись зліпила на чиєсь замовлення Фана. У день вшанування пам’яті Бриж з нагоди її 85-річчя про цей пам’ятник у своєму виступі згадав Федір Стригун. «Навіть у замовних роботах Фана знаходила свою тему, свою пісню, – сказав він. – Інакше б не ліпила. – Та жінка з хлібом по дорозі на Радехів досі стоїть. Щоразу, як їду – милуюся нею. Вона гарна. Стільки в ній доброти душевної…»

Зліпила Теодозія і пам'ятник Юрію Великановичу – учаснику революційних подій в Іспанії, члену комуністичної партії Західної України, поетові. У свій час надихнув її на цю тему журналіст Павло Романюк. Це єдиний великий пам’ятник, який встановлений у її рідному Львові за її життя (1982 р.). Питання, чому не Данило Галицький чи князь Лев зависло в повітрі й ще довго висітиме, поки не прийдуть до влади нові покоління, які усвідомлять значимість для Львова скульптурної спадщини Теодозії Бриж. Та повернімося до Великановича. У радянський час вулиця О. Мишуги у Львові називалася на честь Ю. Великановича і тому виникла потреба в такому пам’ятнику.

Чому Бриж взялася за виконання цього замовлення? Мабуть тому, що це Великанович, а не Дзержинський чи якийсь інший чекіст. Юрій Великанович – випускник факультету української філології Львівського університету. Захопившись революційними ідеями, з літа 1936-го року – боєць інтернаціональних бригад в Іспанії під час громадянської війни 1936–1939 років. З липня 1937 року – він у роті ім. Тараса Шевченка. У пресі інтернаціональних з'єднань виступав зі статтями та кореспонденціями польською, іспанською, українською мовами про життя і творчість Тараса Шевченка, про бойовий шлях роти («Тарас Шевченко», «Українці в інтернаціональних брагадах», «Тарас Шевченко на Арагонському фронті» та інші). Загинув 28-річний Великанович у бою на річці Ербо 7 вересня 1938 року. А його батько, учитель Дмитро Великанович, згодом буде репресований і розстріляний комуністичною владою на засланні в Казахстані 1944 року.