РОЗДІЛ І. Гл.3.

Глава 3. Зберегло Боже провидіння

Дівчинку з Бережниці, дочку Марка та Наталки Бриж, у суворі роки повоєнних радянських репресій зберегло Боже провидіння. Вона конче мусила жити. Бо була покладена на неї звище велика творча місія.

Їхнє з матір’ю воскресіння із мертвих просто парадоксальне. Їх обох, матір і дочку – Наталку і Теодозію Бриж, до краю змордованих, голодних, у тифозній гарячці доходяг, взимку 1944 року разом із мертвими вивезено із Сарненської міжрайонної тюрми УМВС та у лісі скинуто у глибокий рівчак.

Коли ж на життя, то мусив з’явитися їхній рятівник. Нагодився якийсь селянин, що їхав підводою через той ліс. Зупинився. Перехрестився: «Вічна пам’ять…» Коли ж придивився до тіл, намагаючись упізнати, хто там лежить, щоб повідомити рідним та за християнським звичаєм похоронити, почув слабкий стогін і помітив кволі ознаки життя. Спершу в жінки, тоді в юної дівчини. Витягнув нещасних жертв енкаведистської катівні із тої ями, повантажив на воза, прикрив гілками хвої й, ризикуючи життям, привіз додому.

Люди виходили тих двох найд, що виявилися рідними матір’ю і дочкою. Ба, навіть не двох, а трьох. Адже Наталка була вагітна. Гідний подиву приклад волі до життя. Життя жінки висіло на волосині, проте видужала, виносила й народила здорову дитину. Теодозії – молодшу сестру Аллу, яка дотепер живе у Львові.

Пройде час і створить Теодозія Бриж на першому етапі своєї творчості скульптуру «І в ненароджених стріляють». Чи не власна, пережита в юності трагедія, спонукатиме її до творення такого образу?!

Відтоді розпочався у врятованої разом із матір’ю Теодозії Бриж новий відлік життя. У Бережниці жінку Марка Брижа з дітьми вже ніхто не шукав і не чекав. Появлятися там, після всього, що з ними трапилося, було небезпечно. Тож разом із дочками – Теодозією, молодшою Зоєю (переховувалась у родичів) та новонародженою Аллою вона знайшла притулок у Сарнах. Там Теодозія екстерном склала іспити за середню школу.

Усе те треба було пережити. Дощенту заповнену в’язнями Сарненську окружну тюрму, допити, побиття і глумління, голод і холод, тиф, від якого щоночі когось із камери виносили мертвим. Пережите на все життя наклало на майбутню мисткиню печать драматизму. Запис у щоденнику Богдана Гориня від 5 листопада 1960 року: «Був у Теодозії Бриж. Знову відчув і пережив все те, що мучить мене вже довгий час. Колись виберу нагоду і поговорю з нею про все відверто. Можливо, вона просто втомлена? Чи навмисно щось приховує зі свого життя?»[1]

І спогад художниці, Фаниної приятельки Марти Токар про наступний після згадуваного Горинем день – 6 листопада 1960 року. «У Миколи Петренка день народження, ювілейна дата. В нього ще не було тоді власного житла. Святкуємо у Ліди Долішньої. За столом львівські журналісти, артисти, художники. Є й приїжджі – друзі Петренка, письменники із Москви Олександр Межиров і модний поет Євгеній Винокур. В якусь мить Межиров нахиляється до мене й шепоче: «Марто, а що з Теодозією Бриж? Що за трагедія? Що за печать?» Вона була наче з нами, проте відсутня, бо думки її ширяли десь далеко. Драма була написана на її обличчі. Знаючи Фану, я знизала плечима: «Ніякої трагедії. Щаслива. Творчістю займається». Хоча сама бачила, що печать драматизму її не покидала».

[1] Горинь Б. Із записної книжки. // У кн.: Горинь Б. Не тільки про себе. Книга перша (1955-1965). К.: Пульсари, 2006. – С.170.