розділ 14

Спочатку, як не дивно, все йшло добре. Корвін встиг дійти до катакомб нікого дорогою не зустрівши і ніде не звалившись, хоча в голові паморочилось і час від часу доводилося хапатися за стіну. При цьому він навіть власний запах не забував прибирати з каміння, нейтральним амулетом, а то раптом приведуть собак до того, як все затопчуть?

В катакомбах він повільно, але досить впевнено йшов в супроводі змія. І під його бурмотіння про дурість Нібергів в цілому і нинішнього короля зокрема. В чому та дурість полягала, Корвін не розумів, просто не міг зосередитись. Але те, що дурість саме в діда, а не в нього самого, чомусь підбадьорювало і допомагало йти.

А потім виявилося, що Лой Хетчі не дарма голова тіньової варти. Думає він швидко і приймає рішення іще швидше. Причому і те, і інше в нього виходить правильно.

— І що будеш робити? Полізеш назад під землю? — спитав змій, почувши як хтось командує прочісувати навколишнє, шукати підозрілі сліди і ловити всіх, хто з меж палацового комплексу вийде.

— Там знайдуть… можуть знайти. Я б знайшов, — пробурмотів Корвін, зліпив сніжок і приклав його до чола.

— Втекти ти не зможеш, — прокоментував змій «квітучий» вигляд принца.

— Навряд, — погодився він. Треба було зосередитись, але думки в голові були ліниві-ліниві. — Краще десь сховатися.

— Де? — в тоні змія прорізалася насмішка.

Корвін роззирнувся. Вилазити з захисного рову було не можна. На відкритому просторі його тільки сліпий не побачить, навіть вночі. Треба було надіти щось біле, але чого тепер про те думати. Сидіти в ямі по коліно в снігу теж не діло. Замерзне. Спати і так хочеться, так що є всі шанси заснути і не прокинутись. В катакомби не можна, хтось про них точно знає, так що і відкриють і прочешуть. А де можна сховатися так, щоб не знайшли?

— Стара сигнальна башта, — видихнув Корвін з сумнівом.

— А? — здивувався змій.

— Сигнальна башта. До неї є прохід, така собі арка під землею, офіційно для відведення води весною, а насправді ту воду звідти відразу прибирають. Колись навіть місток був від муру, через рів до тієї арки, я малюнок бачив. Підйомний. На нього спускалися зі стіни… Не важливо зараз. Проберусь до башти і мене там не знайдуть.

— Впевнений?

— Там сходи наверх давно обвалилися, заглянуть, може внизу походять і стануть шукати в іншому місці.

— А ти як піднімешся?

— По драбині. Приставній. Потім її за собою затягну і все.

— Вона там є?

— Сам її туди літом заніс. Збирався одну кралю привести… а, не важливо.

— А якщо ту драбину прибрали?

— Навряд. І іншого вибору все одно нема. Єдине… Ніібер, можеш відволікти вартових, чи хто там мене шукає? Щоб до рову не підходили, а то мені тут іще сніг рівняти, підійдуть ближче, їх амулети зреагують на магію, хоч вона тричі слабка і нейтральна…

— Добре, вмовив, — пробурчав змій, мотнув хвостом туди-сюди, як незадоволений кіт, а потім витягнувся струною, тільки крильця тріпотіли. — Це буде весело.

І миттєво зник.

— Та не повбиває він їх там, — сказав сам собі Корвін з впевненістю, котрої не відчував зовсім, і повільно пішов, розгрібаючи сніг ногами.

***

А в цей час Лой Хетчі сидів за столом коло вікна, вже одягнений і бадьорий навіть без кави. Там він втретє перечитував записку, котру відчепив від чоловіка, котрий впав ледь не на голову. Читав і хмурився. Почерк здавався знайомим, але він поняття не мав, де його бачив. Та ще й відчуття було, що цей почерк з усіх сил намагалися змінити, бо в оригінальному вигляді він його точно б упізнав.

Будити короля поки не хотілося, хоча треба було. Не розбудиш, дізнаєшся про себе багато нового і несподіваного за те, що невчасно розповів новини.

Як тіло, котре похропувало зараз на килимі, потрапило в спальню, точніше прямо в ліжко, він здогадався. Хтось використав старий посильний артефакт в підвалі. І те, що звідти вигнали двох бовдурів, налякавши їх мороком, лише підтверджувало цю теорію. Зараз перевірять, чи спрацьовував він і взагалі сумнівів не буде.

Як це тіло до того артефакту дотягнули, причому так, що ніхто не помітив, він поки не уявляв, але розбереться. В тому, що впіймають доброзичливця, враховуючи морок, сумнівався.

— Маг ілюзій? — спитав сам у себе. Так ілюзії б не допомогли непомітно пройти захист. От маг щитів міг би, враховуючи, що йти треба було не в сімейне крило, а всього лише в підвал, де кожен день тиняються слуги, а іноді й чужі вантажники з продуктами. — Підсилювати щити вночі, скрізь, — пробурмотів Лой і подивився на тіло на підлозі. — Двійник, це ж треба. Котрий напився і хвалився, що скоро стане геть схожим на принца і отримає багато грошей за одну пригоду. Доброзичливець почув, зловив і мені переслав, як тушу кабанчика. І навіть нагорода йому не потрібна, судячи зі всього. Це ж треба. От що за дурня?

***

Ніібер розважався, як давно не міг. А все завдяки малому принцу. І сам у всяке веселеньке втрапляє, точніше, влазить, добровільно і з наснагою. І іншим допомагає втрапити. Он навіть піщаника примудрився затягнути в свої розваги. Точніше, затягнув відьму, з котрою в нього контракт, але ж куди він тепер подінеться?

— Рано повертатись, рано, — зловив змій піщаника, коли він майже вискочив з рову і полетів розповідати подрузі, що дурний принц майже сконав в ямі, але все одно кудись повзе, бо там конати буде зручніше. Рятуй, мовляв, добра відьма, а то ж плакати будеш потім. — Рано.

Піщаник вивернувся, миттєво відростив собі акулячу пащу і беззвучно нею клацнув на небезпечній відстані від зміїної голови.

— Рано, — впевнено повторив змій. — Не врятує. Не буде знати, стане гірше. Краще дізнатися, які висновки зроблять з того подарунку. А цей доповзе до схованки, нікуди не подінеться. Я перевірив, драбина там є.

— Підслуховувати? — зацікавився піщаник і вилився в синю сову. Лупнув великими очима, а потім згадав, що пташки повинні махати крилами і старанно ними замахав.