розділ 13

Глорія.

— При-ду-рок, — як заклинання прошепотіла Глорія, видихнувши це слово на холодне скло, вкрите морозним узором.

Вона сиділа, опершись руками на підвіконня і притиснувшись лобом до холодного скла. І думала. Сиділа саме так бо здавалося, що від думок голова от-от закипить. А так хоч якесь охолодження.

Якщо чесно, Глорія завжди вважала себе розумною. І досить стриманою, як для спадкової відьми з притаманними «жіночій магії» вадами характеру. І ні разу в собі з цього приводу не розчаровувалась, аж поки в життя не увірвався Корвін. Точніше, вона сама його в своє життя затягнула, а все та клята вишнівка.

І тут магія разом з характером немов дружно вирішили своїй власниці за щось відомстити. Глорія іноді навіть ловила себе на тому, що мов з боку сама за собою спостерігає. Бо вона б не стала робити подібні дурниці, бо завжди розуміла до чого вони можуть привести. Та взяти хоча б то зілля. За подібну гидоту вчителі і родичі її б по голові не погладили. І що, її це зупинило? А все цей клятий ворон.

— При-ду-рок, — знову видихнула на скло Глорія.

Але найгірше з нею сталося під час погоні за двійником. Вона злякалася. Відстала, загубила з поля зору принца і злякалася. Не за себе таку тендітну і одиноку. За нього. І кинулася виламувати дошку з обшивки стіни найближчого будинку. Це ж треба було додуматися.

Хоча, вона ж не думала. Просто діяла. Виламала. Осідлала і полетіла на допомогу. А вже коли побачила ту вогняну дугу, весь світ мов звузився до однієї мерзенної пики людини, котра посміла кидатися посеред міста вогнем, та ще й в Корвіна.

— Ду-ре-па, — сумно видихнула Глорія, трішки подумала і додала: — При-ду-рок.

В парі звучало дуже навіть гармонійно.

Дивне відчуття — боятися не за себе, не за своїх родичів і навіть не за друзів. А за якогось принца, від котрого одні неприємності, а іще він…

— При-ду-рок. І чим я займаюсь?

Вона зажмурилась, тряхнула головою. Помогло не дуже. Бо вона знову боялася за Корвіна. Він же там якось підкидає свого двійника тіньовій варті. Якось так, щоб самому не попастися, та навіть нікому на очі не попастися. А вона тут. Сидить разом з розумінням, що скоріше завадить, чим допоможе і чекає Нишпорку, котрого відправила прослідкувати за цим вороном. І в крайньому випадку врятувати, вона пообіцяла за це купити накопичувач. Повні накопичувачі для подібних створінь, що для дитини цукерка.

Добре, що погодився. Глорія не уявляла що б робила, якби піщаний дух відмовився слідувати за принцом. Точно б якусь чергову епічну дурню. Просто зі страху. Не за себе.

Це ж треба.

Може тому й погодився насправді.

Хоч бери і плач. По справжньому.

— І як я в це втрапила? І що ж тепер робити? Він Ніберг. Клятий дракон. Майже ворог. Ду-ре-па.

Глорія похитала головою і стисла в долоні підвіску — срібну квіточку з синьою емалевою серединкою і давно почорнілими пелюстками. Хто зверне на подібну прикрасу увагу, навіть якщо вона випадково опиниться не під сукнею на грудях, а зверху? Та ніхто. А старий і мудрий дід без цієї квіточки онуку відпускати відмовився. І тепер, якщо міцно її стиснути в долоні і дуже-дуже захотіти повернутися додому, здійметься буревій. Не звичайний, а той, котрий несе в собі магію, здатну зім’яти простір і миттєво перекинути одну малу і нерозумну, як виявилося, відьму додому. Подалі від зеленоокого Ніберга і пригод, в котрі вона через нього втрапила.

Глорія посиділа, подумала і вирішила що поки не час. Може той час взагалі не настане. Бо допомога діда, то лише на самий крайній випадок, коли сама вже геть нічого зробити не можеш. А до того все кидати і втікати не варто.

— Почекаємо, — сказала відьма морозним узорам на шибці. — Може все якось владнається. Причини боятися за цього… принца зникнуть. Угу, зима їх зжере. Я його перестану бачити, заспокоюсь і забуду. От точно забуду. Це все магія. Точно магія. Де ж того Нишпорку ность, га?

Корвін.

План був так собі, Корвін це чудово розумів. Але іншого він не придумав. Думка вмовити вишневу відьму віднести на дошці двійника в гості до Лоя Хетчі, взагалі якщо не дурна, то надто вже негарна. Сам, значить, ризикувати не хочеш, бо якщо впіймають, дід остаточно збіситься і втекти від його гніву навряд вийде, і плювати йому буде на того двійника. А ось змусити ризикувати дівчину, ото ми можемо, ото нас не бентежить.

Проблема іще була в Гросліні, котрий краще ризикне, ніж розгніває матінку, чи бабусю. Але він, разом зі своїм ризиком, міг тільки завадити. Так що від нього треба було якось позбавитись. Але ця проблема вирішилася досить просто. Заплатив дівчатам, щоб виловили слідопита, сам при цьому зробив вигляд, що страшно хоче спати і роби що хочеш деякий час. Ну, і те, що Грослін чомусь був впевнений, що принц свого бранця сам далеко не донесе, посприяло. Але то він не враховує сніг, одну відьму, коней і вантажопідйомні амулети.

— Головне не чіпати двері, там він точно якусь сигналку повішав, — кивнув сам собі Корвін й пішов до вікна.

Відчинив, виглянув, помилувався кучугурами.

— Добре, — сказав сам собі, зачинив і повернувся до двійника. Трішки на нього подивився і стягнув покривало з ліжка.

— Ти з нього гусінь робиш? Лялечку? Думаєш метелик вилупиться? — запитав крилатий змій, з’явившись під стелею.

— Скоріше мішок з картоплею, — прокоментував свої дії Корвін і став замотаного в покривало двійника обмотувати мотузками, котрими з ним з великим задоволенням поділилися дівчата. Навіть цікаво стало, навіщо вони їм?

— Більше на ковбасу схоже, — придивився змій.

— Допомогти не хочеш?

— Сам справишся. Ви, Ніберги, винахідливі. Особливо коли витрачаєте цю винахідливість на різні нісенітниці. Один твій предок навіть русло ріки змінив, бо образився на підданого, але не міг прямо йому про те сказати.

— Дуже цікаво, — пробурмотів Корвін, відійшов на крок від двійника і помилувався результатом.