розділ 11

Корвін.

Спитай хто, навіщо він злить одну маленьку відьму, Корвін відповісти б не зміг. Просто настрій був поганий. Передчуття, чи щось таке. Можливо навіть той непідтверджений божественний дар, котрий чи проявляється час від часу, чи ні.

Корвіну весь час, від самої розмови з мамою, коли вона Гросліна всучила, здавалося, що він запізнюється і от-от станеться щось невідворотне. Щось, що залежить від нього. І Глорія зі своїми снами це підтвердила. А він тут, від діда ховається і все, що може зробити, розшукувати двійника. А це ж дуже мало.

Себе Корвін знав добре. Знав, що якщо дуже хочеться щось зробити, треба щось зробити. Щось вагоме, щось таке, щоб всім тілом відчувалося. І передана вранці записка, що одному таємничому бійцю знову кинули виклик, випірнула в пам’яті якраз тоді, коли бажання щось робити досягло свого апогею. Це при тому, що ні порятунок відьми, ні перемовини з крилатим змієм це бажання зменшити не змогли. Ну, дурня ж в порівнянні з нападом на братів і двійником, котрий десь ховається і готується наробити якогось лиха. Бій теж дурня, але тут хоча б перемогти врешті можна. Або програти. Як пощастить. Противнику, бо його Корвін знав і досі він нічим його здивувати так і не зміг.

Ну, переміг.

Вілін, один з приятелів Натана, десь таки знайшов вчителя і той поставив йому удар. Ще трішки потренується і має шанси стати дійсно цікавим противником, якщо не закине це діло. На арену він приперся мабуть по тій же причині, що і сам Корвін — бо нічого не міг зробити з тим фактом, що хтось невідомий стріляє в принців з арбалета. Але на відміну від Корвіна цей зразковий офіцер поняття не мав, хто ховається під маскою. Та він і по голосу навряд би впізнав, заговори молодший принц з ним, а прослідити за виходом, а потім і за закутаною в плащ постаттю йому навряд в голову прийде. Приятелі Натана як один, про честь і достоїнство, наче спеціально підбирав. І жодного про хитрість і підозрілість. Що для першого батькового спадкоємця мабуть не дуже добре.

Ця думка Корвіна теж зачепила. Потім він попався на удар, на мить загубився в просторі і провалився в бій — після чого у зразкового офіцера не залишилось жодного шансу. А потім і відьма на очі потрапила. Стояла, впершись кулаками в боки, і дивилася хмуро, як дружина п’янички на порозі дому. Вигляд в неї був такий кумедний, що він заусміхався. І захотілося зробити ще щось, якось її смикнути. А іще хотілося цю дивачку впіймати в обійми, закрутити, щоб в неї аж в голові запаморочилось.  І поцілувати теж хотілося. І навіть ляпас у відповідь отримати, але вона почала фицатись, що твій кінь. Дивна дівчина.

І бажання щось робити, неважливо що, але негайно, нарешті відступило. Недалеко, але хоча б спати не буде заважати.

І ось зараз Корвін сидів на стільці в роздягальні, а хмура відьма кінчиками пальців торкалася подряпини коло скроні. Як воно там подряпалося, він навіть не уявляв і уявляти не хотів. Відчувати пальці Глорії на своєму обличчі було приємно. Хотілося закрити очі і нехай лікує собі, скільки хоче.

— Неглибоке, загоїться швидко, — винесла вердикт відьма і відступила на крок, мов хотіла позбавити його шансу знову себе впіймати.

— Я ж казав, — пробурмотів Корвін. — Маску снігом почищу і все буде добре.

Дівчина подивилася на нього з великим сумнівом. Потім подивилася на двері, за котрими стояв Грослін, охороняв, щоб ніхто випадково не зайшов. Розпоряднику було не до нагляду за роздягальнями випадкових гостей, у нього там три запланованих боя, на котрі глядачі якраз почали збиратися. А Корвін вже мав би піти, якби одній відьмі не захотілося зайнятися лікуванням прямо зараз.

— Корвін, навіщо ти це робиш? — спитала вона, кинувши ще один погляд на двері.

— Приймаю виклики? — здивовано перепитав він.

— Поводишся, як придурок! — припечатала дівчина. — Ти ж хто завгодно, але не дурень. Але репутація в тебе не на пустому місці, з палацу тебе дійсно вигнали, від діда ховатися довелося, замість того, щоб зображати десь поряд надію королівства. Так навіщо?

— Якось саме так повелося, — відповів і кривувато посміхнувся.

Вийшло, мабуть, сумно, бо дівчина подивилася з несподіваним співчуттям.

— Саме?

— Я молодший, надто гарний, характер в мене далекий від хорошого, — перечислив Корвін.

— Я помітила, — буркнула дівчина.

— Ось. І дід якось вирішив, що на мене не варто витрачати зусилля. Знаєш, як гарних, але не надто розумних дівчат заміж видають, як тих ляльок, тим, кому вони в якості прикраси потрібні і він ладен за це якоюсь цінністю розплатитися? Ось на них теж зусилля не витрачають. Головне щоб знала етикет, вчасно посміхалася і мовчала, поки заміж не вийде.

— Тобі б дуже личило покривало нареченої, — фиркнула зла відьма і знову стала серйозною. — І ти зробив дурницю, да? А потім не зміг відступити, бо тобі сподобалося… що?

— Харт каже, що мені подобається бути на видноті. Щоб про мене говорили, чогось від мене хотіли, злились…

— Щоб байдужими не були, — кивнула відьма. — Це я розумію. Але воно все одно того не варте. Бо всі вважають, що ти придурок. Та ти і є придурок. Як поводишся, такий ти і є. Шукати в тобі щось інше стане хіба що якась романтична дурепа, котрій захочеться тебе врятувати.

— Ти ж сказала, що я розумний.

— Одне другому не заважає, — посміхнулася зла відьма.

— І навіть рятувати мене не хочеш?

— Пфи. Жодна відьма не стане тебе рятувати, ну, окрім твоєї мами. А в мене взагалі купа інших справ. І в тебе, до речі, теж. А ти в якийсь дурний бій втрапляєш, по голові отримуєш, не спиш…

— Ти теж не спиш.

— Я тебе лікувала.

— І поїдача голубів ловила, — нагадав.

— Повинен же хтось завадити тобі шию скрутити, — пробурчала Глорія і похитала головою. — Все одно тебе не розумію. Навіщо ти так поводишся?

— Це весело, — щиро сказав Корвін.

Дійсно ж весело. А те, що дід незадоволений. Так він від самого народження незадоволеним був. От народилася б дівчинка, він би вже планував за кого її заміж віддати і які договори під це діло заключити. А тут хлопець. Яке розчарування.