розділ 4

Те що принц бовдур, було зрозуміло з першого погляду. Ще під час пісеньки про чиїсь там ноги. А ось на рудого Глорія покладала якісь незрозумілі надії. Як виявилося — даремно. Мабуть королева підбирала цей подарунок на зимосвята так, щоб він ідеально її пришелепуватому сину пасував.

— Та спить вона, спить, — страшним шепотом доводив Грослін.

— Точно не померла? — запитував вкотре принц, теж шепотом.

Глорія сиділа, не відкриваючи очей. Просто не хотілося. І вона, здається, ще не про все згадала. Щось з необхідних покупок постійно вислизало і ховалося десь на самому дні пам’яті.

— А ти пальцем потикай, — радив рудий і стілець сумно поскрипував від найменшого його руху.

— А раптом вкусить? — сумнівався принц. — Давай краще ти потикаєш.

— Мені не можна, — додав трішки суму в голос тілоохоронець. — Покусає вона мене, виявиться отруйною, я помру, хто тебе стане захищати від інших відьом?

— Да? Хм…

— Ти її краще поцілуй. Мені бабуся колись розповідала про кам’яну діву, котра була богинею і чекала  поки її розбудить найкращий воїн. І коли такий знайшовся, вона йому одразу подарувала диво-меч, диво-щит і диво-шолом.

— І що він з тим добром робив? — зацікавився принц, аж Глорії захотілося тихенько пірнути під стіл і рачки, як тарган, побігти до виходу. Раптом встигне, поки про неї згадають? — На стіну повісив?

— Ні, його плем’я тоді ще жило хто в землянках, хто в наметах з оленячих шкур. Там не дуже те добро повісиш, особливо щит. На що й був розрахунок, мабуть. І той диво-воїн пішов до сусідів, котрі вже будували будинки з дерева. І друзів покликав. По дорозі вони ще коней наловили і приручили. Мабуть тому, що було далеко іти, а час втрачати не хотілося. Луків наробили зі стрілами. Камінців, мабуть назбирали і палиць наломали, бо про інші мечі чомусь не говорилося. І з усім цим добром потихеньку тих сусідів завоювали. Бо інакше вони не хотіли розповідати як будувати з дерева. А потім усі дружно побудували першу фортецю Фиташа. Це на мисі в Серединному морі. Там та фортеця до цих пір стоїть, чомусь кам’яна. Мабуть дерева в ті часи там не росли, довелося щось придумати.

Глорія впіймала себе на тому, що з цікавістю слухає. І мабуть не вона одна, бо в пекарні було на диво тихо.

— Хм, а ти точно слідопит? Може ти бродячий бард? Чи казкар? — спитав принц. — Чесно, аж заплатити за розповідь тобі захотілося.

— Ти нашу кам’яну діву цілувати будеш? — спитав в свою чергу Грослін, судячи по голосу чомусь збентежившись.

— Ні, ця точно ніяких диво-мечей не дасть. Скоріше дасть по голові своїм диво-кошиком. В кращому випадку, якщо ні до чого більш важкого не дотягнеться.

— Ти ж принц, — нагадав рудий.

— А коли відьом подібні дрібниці зупиняли? Так що… О, потикай в неї виделкою, тільки обережно. Виделку вона кусати не стане, зуби пожаліє.

— Виделкові?

— Ну, не твої ж. Твої вона може спробувати вибити.

— А на вигляд така тендітна. Мій брат таких на долоні носив.

— Твій брат велетень? — здивувався принц.

— Просто сильний. А дівчатам те подобалося. На одній так і одружився. А потім вона його кочергою била, коли впав нетверезий на огорожу і свині розбіглися. І добре б свої, так своїх не було, брат взагалі каравани водить… водив, зараз він тих охоронців навчає, бо сімейний ж. Свині були однієї сварливої баби. Як та стара відьма репертувала… Слухай, а ти точно з цією відьмою зв’язуватися хочеш? Вони тільки на вигляд як лялечки, а насправді всі чудовиська.

— Сам ти чудовисько! — не витерпіла Глорія і відкрила очі.

— Тепер ми знаємо як її будити, — зрадів принц.

— Придурки! — обізвала обох Глорія. І начхати їй було, що один з них принц. — Мені в магазини потрібно, а я тут сиджу.

— Кам’яну діву зображаєш в очікуванні поцілунків, — широченно посміхнувся принц.

Глорія фиркнула, зі зневагою подивилася на його волосся, котре після ряднини так і стояло дибки, рішуче встала і попрямувала до виходу.

На диво на цей раз її повертати назад на стілець не стали. Принц зі слідопитом переглянулися і пішли слідом. Наче вони обидва були її тілоохоронцями. Глорія вийшла, пройшлась трішки по вулиці, навіщось оглянулася. Вони не відставали, так і йшли в трьох кроках від неї. Принц натягнув на голову шапку з войлока, прикрашену строкатим хутром і був схожий на найманця. Надто вже добре ця шапка поєднувалась з дубленою курткою з нашитими ремінцями і мідними пластинами. Довгою, майже до колін. І рукавиці як у арбалетчиків. Може й збірний арбалет десь ховає. У Гросліна шапки мабуть не було, тому він натягнув капюшон плаща до носа і загадково посміхався.

Глорія фиркнула і прискорила крок. Може в них якісь свої справи є і вони відчепляться?

Вони теж прискорили крок.

Але Глорія вирішила не втрачати надії. І для початку зайти в магазинчик, куди чоловіки намагаються не ходити, щоб чогось страшного не побачити, не інакше.

Корвін.

— Я б туди не ходив, — впевнено сказав Грослін, впіймавши принца за рукав і не давши пірнути слідом за відьмою в напівтемряву за загадковими дверима без вивіски.

Пахло з тієї напівтемряви корицею, кавою і мигдалем. А іще трішки парфумами.

— Що там? — спитав Корвін, раз цей здоровань знає.

— Жіноча білизна і різні жіночі штуки. Інтимні.

— Ов, — заусміхався Корвін, сходити дуже захотілося, може там вишнева діва щось цікаве приміряє.

— У деяких красунь може виявитись батько, котрий щиро вважає, що після такого на його дочці повинні одружитися. Чи брат, котрий вважає, що потрібно вбити. Чи наречений, котрий почне писати скарги і вимагати компенсацію. Але це не найгірше. Там може бути сторічна бабця невизначених форм у прозорому персиковому пеньюарі. Той нещасний вартовий, котрий слідом за кишеньковим злодієм увірвався в подібне місце, так і не одружився, і до гулящих дівок ходити перестав. А хлопця, котрого він переслідував взагалі більше ніхто ніде не бачив.