розділ 2

Корвін.

Іноді люди роблять такі дивні вчинки, котрих від себе не чекали і ніколи б не стали чекати. Бо навіщо?

Ось йому навіщо шукати якусь невідому відьму, котра живе в якійсь невідомій башті, голосно завиває, та й поводиться дуже дивно? Навіть для відьми дивно. Але чогось хотілось. Бо весело поряд з нею було чомусь. А він, коли його викинули надвір, образився і навіть не дізнався що то за вулиця.  Пішов собі, куди очі дивляться. Заблудився, бо в тій частині міста бував вперше. Потім взагалі на якесь засніжене поле якось вийшов, ледь повернувся назад по своїх слідах. І все через те, що замість того, щоб під ноги дивитися, намагався згадати якого кольору в неї очі. Сірі, чи карі? Та іще проблема.

Врешті Корвін добрів до якоїсь площі, найняв екіпаж і доїхав до будинка, в котрому щасливо жив уже третій рік. Якраз з тих пір, коли дід вигнав його з палацу, а добра бабуся цей будинок подарувала. Бо пожаліла непутящого. Хороша жінка. А дід нехороший. Хороший дід онука чоловіком-шльондрою обзивати не буде. І все через якусь придуркувату, котрій так хотілося заміж, що вона якесь неземне кохання собі придумала. Хто ж знав, що її батько воєначальник і головний в одній з межових фортець? На ній написано не було. Та й поводилася вона не як пристойна дівиця, а як розпусниця з борделю. І де тільки навчилася?

А батько її невинною дівою вважав.

— І про що я думаю? — спитав сам у себе принц і похитав головою. Від одруження він тоді ледь відбрехався. Добре, що вчасно здогадався пригрозити тій невинній допитом в храмі, а потім іще й нишпорку найняти, щоб прослідкував її шлях по чужих ліжках. Враз відступила. — Краще вже відьма, ніж придворна красуня. Та хоч он та, вишнева.

Думав Корвін явно про щось не те. Бо проблем у нього вистачало і без дурнуватих жінок.

По-перше, добрий король-дід, розсердившись на перегони на свинях, знову урізав утримання. Наче його онук не принц з сумнівною репутацією, а якийсь герой, чи геніальний маг, котрому ту репутацію берегти треба. І ось так можна вплинути.

— Угу, спадкоємець корони, — скривився Корвін і позіхнув.

Корона йому не світила в будь-якому випадку. В нього троє старших братів. А ще є двоюрідні, троюрідні, дядьки ще. В цілому, дід ту корону залишить будь-кому, лиш би не четвертому сину свого старшенького, якщо вже так станеться, що йому вибирати доведеться. Та і з черги він свого «улюбленого» онука з задоволенням викреслить при першій ліпшій нагоді.

— Цікаво, чого він добивається, намагаючись залишити мене з голою дупою? Сподівається, що я піду на утримання до якоїсь веселої вдови? Угу, бажано немолодої і страшної, як болотяниця.

Планам діда, якщо вони були саме такі, збутися не судилося. Корвін був непоганим амулетником і знав через кого їх можна продавати, не псуючи цим підробітком свою веселу репутацію. Щити і виплітання стабільної захисної сіті в нього теж непогано виходили, але це скоріше для себе. Іноді він надівав маску і ходив битися за призові, хоча це скоріше розвага. Дурнувата, як вважав сам, але чомусь тягнуло. І не тому, що діду воно б не сподобалося. Була б справа в дідові, він би давно придумав як зробити так, щоб його впізнали під маскою совиного бога. А іще він дуже вдало допоміг приятелю грошима колись. І тепер мав частку в його торговій справі. Тут скоріше пощастило і може то взагалі нагорода за доброту. Бо гроші Корвін в той сумнівний спадок вкладав з жалості, надто Ейжен хотів відремонтувати дядькові кораблі. Але тепер то стабільний прибуток. Так що дід пролетить зі своїм планом.

— Стара наволоч, — пробурмотів Корвін. — Лиш би не зацікавився на що я живу. Може в карти виграти? Чи на тарганячі перегони ставку зробити? А, подивимся.

Так що, ну його те «по-перше». Спілкуватися з родичами Корвін не збирався. Хіба що з мамою і бабусею. Чоловіча частина родини його ненавиділа і болотяниць їм у ліжка.

По-друге, Ормир ніяк не відчепиться зі своїми спробами провести офіційні, хоч і таємні екзамени на майстра захисту. Щиро вірить, що те залишиться таємницею. Ага, при існуючому в архіві документі, котрий, звичайно ж, ніхто там не побачить. Служба контролю по тих архівах тиняється ледь не щодня. Ще тіньова варта навідується. Та й дід по старій пам’яті може заглянути, пошукати таланти. Так що, ну його.

Чи піти і завалити той екзамен? Ормир образиться, але не доведе, що спеціально.

— Та й взагалі, не факт, що я ті екзамени здам. Це Ормир собі щось придумав.

Корвін позіхнув, озирнувся і згадав про «по-третє». Це «по-третє» спало на дивані і тихенько похропувало. І ні, це була не прекрасна відьма. Навіть не вишнева. Це був здоровенний парубок. Рудий і на вигляд дурень-дурнем, але ж як спритно в супутники і ледь не тілоохоронці просковзнув. Корвін навіть не дуже розумів, як у нього те вийшло. Ось живеш собі, живеш, різні веселощі організовуєш, на чорному кабані катаєшся, відьми з вікон в баштах викидають, приятелі обіцяють щось цікаве, а тут раз і перед тобою бухається на коліна якийсь ненормальний і волає про те, що тепер боржник навіки і поки не розплатиться, оберігати буде.

— Може його на корабель і в дальні краї? — з сумнівом спитав Корвін.

З сумнівом, бо цей повернеться. Повелитель стихії, щоб його, і слідопит. Мисливець з півночі. З тих придурків, котрі ловлять живцем сніжних духів. Не справжніх, страшних і здатних викликати бурю. Їх молодших приятелів. Скоріше чарівних звірів. Гарних і пухнастих, але все одно надто небезпечних.

— Що він там казав про служити? — спробував згадати Корвін. — Боротися з небезпеками. Ні, дід точно нічого подібного підсилати б не став. Він би зрадів, якби я випадково вбився. Бабуся б не здогадалася. Мама?

Мама б могла. Вона взагалі могла все, що завгодно. Її навіть дід боїться. Але мамі для подібного подаруночка потрібен привід. Справжня небезпека для дурнуватого сина потрібна.

— Поговорити з мамою? — з сумнівом спитав Корвін і оглянувся на самозваного охоронця. — Якщо не вона, то щось придумаю, якщо вона, хоч дізнаюся навіщо.