Тенета Мари

Легенький вітерець заколисував гілля похилених над ставом верб. 

Вже смеркало і на небі почали з’являтися поодинокі зірочки. Вони весело миготіли і ніби підморгували та дражнилися з тими хто спостерігав за ними із землі. Ніч повинна була бути ясною, бо із самого ранку на небі не було жодної хмаринки. 

За двома вербами, що схилилися одна до одної особливо близько, сидів хлопець. Розлоге гілля ховало його від поглядів зайвих очей. Хоча дивитися і так не було кому. 

Юнак мовчки спостерігав за водою, час від часу кидаючи у неї дрібненькі камінчики. Дивився за тим, як від них розходилися кола. Якби хтось із старшого покоління зловив його за цим заняттям, то всипав би доброї прочуханки.  «Не буди русалок!» - сказав би його дідо і на додачу закріпив науку дзвінким ляпасом по потилиці. 

Хлопець кинув останнього камінця, що тримав у руках і піднявся з трави. Земля вже по трохи віддавала тепло, увібране в себе за день. Обтрусив низ сорочки вдягнутої навиворіт. Мати як завиділа, що син йшов гуляти, то відразу нагадала про це. Хоч парубок і йшов у люди, на вечорниці разом з іншими дівчатами і хлопцями, але материнське серце знало, що ноги знову понесуть сина до лісу чи до води. 

Юнак усміхнувся подумки згадуючи неньку. Він і справді збирався йти до гурту. Навіть одягнув майже нову свиту та підперезався поясом. Тепер верхній одяг був складений у руках, а пояс висів перекинутий через шию. Чогось він знову не наважився зайти до хати в якій відбувалися гуляння. Доходячи до ставка, він зупинився і зняв сорочку, щоб одягнути на виворіт та витяг з-за коміра хрестик, уміло виструганий батьком з осики.  

Це все заходи безпеки на яких наполягала мати, бо як вхопить Блуд, то вже ні вона, ні батько, ні сестра, ні жоден з двох старших братів не впізнає. 

В останнє кинувши поглядом на ставок, верби і зарослі очерету, хлопець розвернувся й пішов у бік села. 

Коли вже доходив до найближчих будинків, то побачив невисоку, худорляву постать, яка йшла йому на зустріч. В сутінках було важко розгледіти, але парубок розпізнав дівчину з довгими темними косами із вплетеними в них стрічками. 

– Чого ж ти, Христе, ходиш сама у таку пору? – гукнув і підбіг до неї. 

– Так до тебе ж і йшла, брате, – дівчина посміхнулася так, що гніватися у відповідь було неможливо. Карі очиська дивилися в його блакитні. 

– Чого ж тобі на вечорницях не сиділося? Чого пішла так рано? – помітив, що у одній лиш спідниці та сорочці її було зимно та накинув на дівочі плечі свою свиту. 

Тонка талія була перев’язана крайкою, а з шиї звисали різнокольорові пацьорки, які ще були приданим по її матері. 

– Не хочеться мені там бути. Дівки все питають де Назар? Чом не прийшов? Та ще й син Панаса Шевчика вчепився за мене, як реп’ях до пса. 

– Котрий з синів? 

– Та старший, – дівчина сильніше вкуталась в братів одяг. 

– Ото маєш! А хіба дівчата його віку в селі перевелися, що він на молодших задивлятися почав? – здивувався хлопець. Вони вже повертали до свого двору. 

– Хоч і телепень а розуміє, що нікому не здався, от і шукає малу та ще дурнішу. 

– Добре, що ти в нас не така. Не хотів би з Шевчиками породичатися. 

– Отож, – обоє засміялися, чим налякали стару, обдерту кішку, що сиділа під тином. 

Раптом вони почули крик. Жіноче, повне розпачу голосіння лунало з сусідньої хати. Згодом на вулицю вибігла жінка. Вона притискала до грудей кількаденне немовля. 

– Господи, – тихо прошепотіла Христя. – Невже у Тетяни дитя померло? Воно ж ще не хрещене було, – дівчина стиснула в руках свій хрестик. 

– Бідне дитя ще потерчам стане. Ходімо до дому. 

* * * 

Через деякий час Назар помітив, що сестрине здоров’я погіршилось. Вона зблідла, рухи стали млявим, а під очима засиніли синці. Наступного дня дівчина навіть не змогла встати з ліжка. 

Вся хата бідкалася над хворою. Мати бігала до баби Горпини за відваром з чебрецю та листя малини. Поки матір йшла з хати, то невістка Ярина (дружина старшого сина – Захара) поправляла їй подушки, міняла мокру від поту постіль, омивала холодною водою обличчя та заспокоювала дітей, щоб дали тітці спокій. 

– Мені моя кума Мотрона сказала, що бачила, як Катря, Олега Ляжківського дочка, ходила біля могілок зі стрічкою, свічкою і хрестом в руках, – пошепки сказала невістка Назарові, поки мати відійшла до доньки. 

– І що з того? 

– А те, що всім у селі відомо, як вона за Іваном Бондарем бігає, а той на неї ні погляду, лиш до Христини нашої бігав. Ходять чутки, що навіть свататися хотів. А ще Христя жалілася, що після вечорниць в неї стрічка зникла. Може, то Катря відьма на неї якісь чари від заздрощів наслала. 

Від цього парубку стало лячно. Рідко, коли комусь ліки від чарів допомагали. 

У вечері він одягнувся й пішов до верб і ставка. Він сів на землю і за звичкою став кидати камінці у воду. Хлюпання води було єдиним звуком. Ні шуму вітру, ні співу птахів. Десь за спиною хруснула гілка і парубок обернувся на звук, а як повернув голову назад, то побачив прямо перед собою жінку.