Глава 13

Іноді чужа темрява дарує надто знайому насолоду 

Артур

Жінка моїх снів, моїх найяскравіших мрій, сиділа переді мною знічена, замучена, і я не знав, що зробити. Картини з’являлися навіть на її робочому столі в корпорації, голова служби безпеки розводив руками, а я ж починав підозрювати, що то або хтось або з фаустівських, або ж… Або ж серед людей Ольгерда Лопати затесався дурник, який проігнорував мій наказ.

І я його знайду. Знайду й підвішу, а потім довго-довго говоритиму по всіх правилах лікувальної терапії, як кажуть. Я зціпив зуби. За вікном вже розквітала весна, й мені хотілося бачити Фірсанову у промінні сонця, у квітах дерев, легкою і безтурботною. Та була одна проблема: Добровольський її нікуди не пускав. За чутками, вона і сама далеко від нього не відходила, вже навіть оселилася на його поверсі, працюючи в одному кабінеті.

Весь «Фауст» про це гудів. Всі жінки дивилися на неї з легкою ноткою заздрощів, адже Валеріан — фрукт такий… Він раніше до висот ієрархії настільки близько нікого не допускав. Ніхто не знав про його романи, хіба що Гнатович. Он моя добра знайома залишилась тінню у його минулому.

— Вікторіє, — я прочистив горло, — те, що вам страшно, зрозуміло. Але зараз ви не самі, і служба безпеки вже займається цим. Довго в такі ігри гратися під носом у корпорації не вийде.

Вона кивнула, закусила губу, вкутуючись у в’язаний кардиган. Попри свої емоції, Вікторія виглядала по-домашньому затишно. Настільки, що я стримував ту дурну думку, яка змушувала мене зірватися з місця, забути про межі професійної етики і обійняти її. Укутатись в це тепло. Легкий аромат кориці і цитрусу, поринути в нього навіки.

— Я знаю, — проказала тихо й випрямилася. — Його скоро знайдуть, але ті його малюнки… Дядько каже, що то хтось зі своїх, що хтось готувався до цієї «вистави», і що він охоче сам би поговорив з цим чарівником олівця і паперу.

— Ви повинні зрозуміти, що вашої вини тут немає, — твердо проказав й зазирнув їй у очі. — Можливо, він саме цього й домагається: щоб ви постійно чекали наступного кроку…

— Я чекаю на помсту, — перебила вона. — Я хочу, щоб він страждав і боявся кожної тіні, яку тільки побачить…

Від її сухого, безжального голосу у мене виступили сироти на шкірі. На мить я завис, як та комп’ютерна програма. Тільки «error 404» не вистачає.

— Я бажаю, щоби він зустрічав кожен світанок, благаючи про помилування, і знав, що її йому не подарують, — вона погляду з мене не зводила, говорила рівно.

То був далекий поклик сирени. Моє минуле аж волало у свідомості, змушуючи навіть мліти від Вікторії.

«В кого ти мене перетворюєш?» — подумав я й кивнув.

— Бажання помсти після того, що з вами зробили, природне. Гнів теж. Це не робить вас жорстокою людиною. Інше ж питання — що ви хочете отримати від його страждань?

Декілька секунд ми дивилися на одне одного. Тишу порушували цокання годинника і далекі звуки кроків. От надумав народ по коридорах шастати, поки у мене тут терапевтична розмова у самому розпалі.

— Задоволення, — Віка натягнуто усміхнулася.

Я змовчав. Викладачі радили в таких ситуаціях показувати беземоційність, бути холодним сторожем людської долі, не переходити ніколи терапевтичні межі. Бути ідеальним. Чи варто їм повідомляти, що конкретно з Вікою всі їхні плани, схеми консультації, варіанти роботи з різними типами клієнтів обійнялися і пішли десь далеко гопака танцювати? Що б сказали ці висококультурні сноби, що ночами роботи Юнга чи Фрейда ледь-чи не кохають? Здається, декого з тієї психологічної еліти ловили на романах з клієнтами і тут же виганяли зі спілки і забирали ліцензію. Дехто відверто пішов в окультизм і езотерику, дехто приховував темні аспекти своєї душі, дехто просто заробляв. Ще хтось був дуже поганим психологом і хвалився, що за життя книжки не прочитав. І тільки мізерний відсоток справді допомагав і працював, витягуючи людські долі з чорного виру.

Я був гіршим за всіх. Саме цю думку осягнув прямісінько тут, сидячи напроти Вікторії Фірсанової і дивлячись на неї. Брати її до себе на консультацію — помилка. Дозволити Валеріану наблизитися до неї — програш.

«От чому він зустрівся їй першим? Чому? Хіба я не більш гідний такої жінки? Чому ці Добровольські завжди отримують краще?»

— Це ваше право, — прошепотів я.

— Ви певно думаєте, що я монстр, — Віка понизила голос і потупила погляд. — Я й сама тепер себе жахаюся… Стільки кровожерливості і бажання комусь горя… Ніколи за собою такого не помічала.

— Ні. Я думаю, що ви дуже злі. І маєте причини для таких емоцій, — я помовчав. — Бажання, щоб людина, яка зробила вас безсилою, сама відчула безсилля, не робить вас монстром. Важливо те, що ви зробите з цим поривом душі.

Вона задумалася. І я дав їй час помовчати, милуючись тим, як пасмо волосся впало їй на очі. Віка його навіть не поправила.

— Мені іноді здається: все, що відбувається зі мною останнім часом, через Валеріана, — останні слова вона навмисне прошепотіла.

Я стримався, щоб не облизати губи.

— Мене обрали мішенню через нього. Через нього я і страждаю, і знаходжу море втіхи у нашому коханні, яке здається трішки нездоровим.