12.1

Вікторія

Я сиділа в робочому кабінеті редакції, перебираючи матеріали до нового випуску. Хотілося спокою і тиші, яку порушували підопічні, що час від часу рвалися у мій простір, бажаючи хоч якось виділитися на фоні інших. Ось вона — одна з відповідальностей за стосунки з Валеріаном: тільки його ім’я десь з’явиться, потім — плітки, а в наступну мить тобі спробують догодити.

Я закрила теку, масуючи скроні.

«Може все ж сходити до того клятого психолога?» — майнула думка, від якої всередині все стало холодним.

Я більше не довіряю людям. Я вже більше не та весела й розважлива Віка, яку можна було зустріти на вулицях час від часу безтурботною. Все…

Взяла сумку й направилась до виходу, бажаючи заскочити в найближчу кав’ярню, щоб хоч якось провітритися і дати собі перепочинок. Сонце вже заходить, а до кінця робочого дня залишилося якихось дві години. При бажанні я б з легкістю можу повернутися до корпорації, от тільки безлад ніхто не виправить. Поле роботи трішки заросло бур’янами, поки я відходила від темних подій.

Я йшла з охоронцями, і зненацька в коридорі зникло світло. Останні промені сонця хоч і пробивалися крізь вікна, але їх недостатньо, щоб розігнати темряву. Мене одразусхопили за ліктя.

— Вікторіє Ігорівно, не відходьте, — проказав охоронець.

Його слова перебила музика. Те саме танго, що залишилося у нічних жахах, те саме, що лунало, коли божевільний художник малював мій портрет…

Страх здавив горло. Мимоволі я повернулась у минуле, сама того не бажаючи.

— Знайти, хто це зробив! — віддав наказ Валеріан, освічуючи дорогу маленьким ліхтариком.

Схожі дістали й охоронці з внутрішніх кишень. Світ повертався в свій минулий ритм, але тепер вже з нотками легкого божевілля і страху.

— Вимкніть ту кляту музику! — знову гаркнув чоловік й притиснув мене до себе.

Я відсахнулася й важко задихала. Світло ввімкнули, але це не допомогло. Травмований пласт свідомості так легко не переключиш і поремонтуєш.

— Віко? — перепитав Валеріан і спробував наблизитися.

Але я зробила декілька кроків назад, аж поки не вп’ялася в стіну. Тіло брала тремтячка, обійняла себе за плечі, кинувши сумку на підлогу.

Бачила, як не сподобалася Добровольському моя паніка, як легкий спалах злості з’явився у його очах. Він його ж тут загасив і розтиснув кулаки.

— Це я винен, — проказав тихо.

Навколо нас — метушня. Народ почав виходити з робочих кабінетів. Охоронці просили зайвий раз не висовуватися. Звуки голосів змішувалися з ненависною музикою, що, здається, ставала гучнішою з кожною хвилиною. І от тоді трапилося дещо незвичайне: різкий… Хлопок?

Десь серед коридору впали декілька картин, привертаючи увагу, наче за чиєюсь командою. В містику я не вірила, як і не любила ті темні історії-казочки, хоч і видовище змусило кров застигнути в жилах ще дужче. Взявши Доброльського за руку, потім вже дозволила йому все ж наблизитись й притиснутись до моєї спини, оглянула картини.

Вони валялися на підлозі, нікому не потрібні і покинуті, залиті темними фарбами. На одній з стін залишилась висіти одна-єдина: жінка у червоній сукні на чорному, погано освітленому фоні.

— Він тут, — прохрипіла я, — він… Це підлаштував.

Добровольський завмер на декілька митей. Ще ніколи не спостерігала його таким розгубленим, і… Наляканим? Якщо то був і страх, то бос його дуже вдало і швидко замаскував. Він дістав телефон з кишені, тут же набрав номер. Його особисті охоронці оточили нас зі зброєю в руках, наче готувалися до нападу з будь-якої сторони.

«Оце так з’їздила в редакцію, — подумала, сумно всміхаючись. — Написала собі текстики і статті, попила кавусі, розрядилась в атмосфері газети, ігрових новин».

І тут мене осінило: то закриті кабінети, в саме розгалуження коридорів мало хто заходив. Хіба що парочки, які шукали темні закутки, щоб продовжити служебний роман, і то, їм доводилось пробиратись крізь знак заборони. Нині він зник. Зранку ще стояла маленька барикада, й не думаю, що тут хоч якісь картини висіли.

— Гнатовичу, що це за єресь?! — прокричав Добровольський в телефон. — Ти на корпорацію працюєш чи зі Стеллою в своєму кабінеті веселишся?

Музика стихла. Морок наче зник. Я міцно притискалася до коханого, але дивилась на ту версію Віки на картині. І ті страждання, ці зв’язані руки пробуджували фантомне печіння в зап’ястях. З однієї сторони — жах, з іншої — краса, що заворожувала, з третьої — Валеріан.

Якби я не пережила оте хворобливо-божевільне «позування», то, може, й замилувалася б витвором художника. Намальовано воно ж майстерно.

— Ось це здійняти й спалити! — продовжував чеканити Доброльський.

-— Ні, — тихо вклинилася. — Хай сховають у закутках Гнатовича… Подарую йому на день народження, — похмуро пробуркотіла.

Валеріан насупився, притиснув мене до себе міцніше.

— Вікторіє, ти здуріла? Якого лисого він має отримати річ, на якій зображена моя жінка? Це тільки мій скарб…

— Тоді замкни десь його в сейфі, — ще раз глянула на витвір мого викрадача, — щось мені здається, що то не перша його робота зі мною, будуть інші…