11.2

Певно, одна з фраз, які я так цідила крізь зуби, приправляючи всілякими прокляттями і отрутою, врешті взяла за живе художника. Нічого не кажучи, він просто скористався кляпом, і всі слова перетворилися на приглушене мугикання. Чоловік ще провів рукою по волоссю й зазирнув в очі, немов споглядав щось прекрасне. Якби не всі події «до», з легкістю сказала б — то якась рольова гра закоханих… Так на мене він глянув, з таким збудженням і захопленням, що сироти вдесяте виступили на шкірі.

— Такий чудовий екземпляр, — проказав він оксамитовим голосом й опустив руку на талію, — не востаннє бачимося, — хмикнув, — ще не раз порадуєш мене.

Хижий погляд не прогнозував нічого доброго. Подумки я навіть почала молитися, щоб все обійшлося і цього психа та ж сама балка роздавила… Ось так, взяла і впала, і він би пішов у небуття, може, й спробував з собою захопити, але досить! Я настраждалася і так. Втім, незнайомець відійшов до свого творіння, зробив музику гучніше й почав знову малювати. Мене нудило від мелодії, від запаху кориці у його парфумах, від того, на що перетворилося моє життя… Хоча коли воно було нормальним? З такою-то сімейкою. І в той же момент, живіт зводило спазмом від голоду, хотілося нестерпно пити.

Не знаю, скільки часу пройшло, скільки довелося мені витерпіти, перед тим, як мучитель-естет все ж закінчив свою роботу. Удача посміхнулася: він дав декілька ковтків води. У ті миті ненаситність перемогла — я старалася не думати, що ж він міг туди намішати. Та й як пручатися? Сил не залишалось.

Потім трапилося щось цікаве й незвичне. Він дістав із кишені мій телефон, увімкнув його і зробив фотографію.

Невіглас якось вивідав пароль, хоч я йому не називала, або ж просто зламав захист, часу у нього досталь було. Деякий час він щось клацав, а потім поклав смартфон на бетонну підлогу, зібрав свої речі, і… Пішов. Зник у темряві, розчинився, мов привид, наче то не він, декілька митей торкався мене. І навіть нічого наостанок не промовив.

Я залишилась на самоті з музикою і очікуванням. Присягаюсь: якщо Валеріан колись захоче те своє танго витанцьовувати зі мною, йому доведеться довго-довго мене умовляти, а ще відчищати від своїх дорогих туфель чи одягу сліди нудоти.

Якийсь час нічого не відбувалося. А потім… Потім мелодія стихла, і почулися звуки метушні. Хтось вибивав двері. Посеред темноти ті звуки здавалися ходінням титанів, які вирішили стерти цей підвал на порох. То тріск дерева, глухі удари і чийсь відчайдушний крик, що миттєво обірвався. Розпахнуті двері вдарилися у стіну. У підвал, певно, то він, ввірвалося світло тактичних ліхтарів. Валеріан ввійшов першим, і виглядав він як розлючений хижак: розхристана сорочка, кров на долонях. Від його дикого, звіриного погляду хотілося заритися під бетон. Не хотілося мені ставати на його шляху в ті миті.

Я помружилась. Світло різко вдарило в очі. Вмить музика стихла.

— Віко! — прокричав він і кинувся на допомогу.

Можливо, його поспішність стала помилкою. Добровольський зазвичай холодний стратег, що іноді розважається з долями підопічних, але ніколи не ставить на кін свою. Побачивши мене в такому стані, він втратив контроль… Наче осліп від люті, кинувся вперед, незважаючи на рик Гнатовича. Три кроки. Всього лиш три кроки, і повітря, що пропахло корицею, розірвалося свистом. Щось зрикошетило прямісінько в його обличчя з гулихим звуком. Валеріан охнув, Гнатович вилаявся.

— Куди? — потягнув голова служби безпеки нещасного боса на себе. — Очі цілі? Мене бачиш? Перевірити периметр! — рявкнув він.

Водночас з полегшенням на душу запав смуток. Мене знайшли і то так, але… Викрадач продумав все до дрібниць: він спрогнозував безрозумну реакцію Добровольського, передбачив і поспішність. Серце стислося від однієї думки, що мій бос міг загинути прямісінько в мене на очах. Я замугикала, бо кляп в роті так і залишався. Художник дав напитися, але все повернув на свої місця.

Полотно впало на підлогу. Охоронці перевіряли все, що тільки можливо.

— Босе, — проказав один з підопічних Гнатовича, — тут написано: «Ти наступний».

Та на ті каракулі на підлозі ніхто не зважав. Добровольський підбіг, притискаючи хустинку до щоки. Однією рукою він обхопив мою талію, намагаючись полегшити мої страждання.

— Чого стоїте?! Огляньте ту кляту балку і переріжте мотузку! — скомандував Валеріан. — Не змушуйте чекати!

Навколо — метушня. Охоронці бігали туди-сюди. З’явився і лікар. Гнатович кричав вказівки. У цьому хаосі я сходила з розуму і відроджувалась, немов фенікс. Так хотілося вижити… Крапельки крові стікали на груди.

— Валеріане, — промимрила я й посміхнулась. — Ти…

— Я тут, кохана, — мовив він й підхопив мене, коли мотузку все ж перерізали. — Тримайся, а за мене не переживай, до весілля заживе.

Якби не він — завалилася б на підлогу, а так темрява зустріла у його обіймах… Таких рідних, міцних і бажаних.