Глава 11

Світанок настав? Чи то так пекло виглядає?..

Від автора: для атмосфери — Carlo di Saldi — El amaneser.

Мелодія танго — перше, що почула, коли ледь розліпила очі. Хоча ні… У цьому вирі перемагав біль. Нестерпне відчуття пекло зап’ястя, воно розривало плечі, мов та голодна собака. Дуже хотілося пити, та й в голові паморочилося. З декілька хвилин я приходила до тями під ту ненависну мелодію танго. Може, й створена вона для танцю пристрасті, але нині — то знущання. Я виявилась підвішеною до дерев’яної балки, висіла мов зломана лялька… Безпомічна й розбита. Руки над головою, перев’язані грубою мотузкою, а ноги ледь торкалися землі.

Якусь ще пекельну хвилину я роздивлялася сукню — червону. Відверту, коротку, більше одяг здавався шовковою нічною сорочкою. Хтось, вочевидь, мене переодягнув. На душу впало липке відчуття чиїхось дотиків. Злість захопила у безодню з головою, я смикнула мотузку, намагаючись звільнитися, а на тобі… Тільки собі гірше зробила.

«Де я? Де Валеріан? Що трапилося?» — нісся вихор думок в голові.

Свідомість показала останні картинки в голові — дещо туманні і розпливчасті, як акварельний малюнок. Мелодія скінчилась і заграла знову. Хтось вирішив мене нею замордувати.

Навколо — темрява. Страшна, холодна і невідома. Я не чула нічого окрім музики, ні кроків, ні важкого дихання чи примарного силуету, хоч якихось ознак перебування живої душі поруч. Тільки я, колонка, слабке світло ліхтарика, балка і бетонна підлога з м’яким килимком. Ох, який турботливий у мене викрадач… Так мило, що зараз заплачу. Сльози і справді з’явилися від невідомості та болю, ех, як захотілося опинитися біля Валеріана і щоб він хоч з десяток кривавих перстнів приніс, принаймні знаю, чого від нього очікувати.

«Цікаво, а він прийде? — подумала, шмигаючи носом. — Шукає? Певно, весь „Фауст“ на вуха поставив і всю будівлю перетрусив».

Раптом музика обірвалася. І тиша, що настала, почала давити на вуха. Не знаю, скільки часу пройшло, перед тим, як я почула кроки.

Серце закалатало в грудях, а в голові з’явилась божевільна думка: «Ох, щоб то тільки був Валеріан. Навіть якщо то його черговий дурний дарт, пробачу. Пробачу, але не забуду, як відійду, відіграюсь мілкими пакостями, як мала дитина».

Але ні… Реальність виявилася жорстокою. З темряви, прямо в коло тьмяного світла увійшов невідомий чоловік. Обличчя його не розбереш — суцільна темнота маски, що приховувала особистість. Єдине, що помітила — прядку темного волосся, з’єднаного з сивиною. Ні знайомих відчуттів, ні силуетів в пам’яті… От так буває, побачиш людину і знаєш: «О, а я її десь зустрічав»… А тут ні. Перед мною стояв чистий аркуш, з неприроднім колором очей — фіолетовим. Свідомість підказала: лінзи. Дихати з проявом тваринного страху ставало важче, одягнений він у дорогий костюм, щось схоже я бачила у Віталія, натяк на кутюрьє, але то навряд Добровольський старший. Незнайомець відпив з келиха, із задоволенням причмокнув губами, наче скуштував амброзію, підійшов ближче й поклав руку мені на коліно.

— — Забери свою клешню, — гаркнула й спробувала ворухнутися, але вмить скривилася від болю.

Емоції змінювалися одна за одною, немов я зійшла з розуму. З плачу в злість, потім в скорботу. І так по колу. Рука його поповзла вгору по боковій стороні стегна повільно, змушуючи мене кипіти від огиди і злоби.

— — Ч-ш-ш, — він приставив пальця до моїх губ, — тебе несумнівно шукають, але, думаю, в нас вдосталь часу, щоб натішитися одне одним.

Мені захотілося втопити його в якійсь річці, а потім вимитися до почервоніння шкіри. Дотики — огидні, як той хриплявий голос. До речі, торкався він до мене у тоненьких шкіряних рукавичках.

— Молися, щоб тобі подарували швидку смерть, — процідила крізь зуби я і знову ворухнулася. — Коли знайдуть…

Вмить всі брудні методи «Фаусту» здалися дитячим сміхом на ігровому майданчику. Десь глибоко в душі я бажала їх. Бажала, щоб викрадачів покарали, неодмінно у Гнатовича є тисячу і один спосіб зробити це, щоб цього павлина у костюмі з чорно-білими візерунками теж змусили так висіти… Щоб мотузка боляче впивалася йому в шкіру, здавлювала і так декілька тижнів. Довгих і болісних. Ох, в ці моменти я прийняла гру «Фауста». Я наче злилася з корпоративними методами.

— Тебе чи мене? — безцеременно перебив мене він. — Ось і той гострий язичок, про який мені розповідали і попереджали про запальний характер.

Він хмикнув, відійшовши, поставив свій келих десь у темряву.

— От тільки розуму ще б голову додати, — проскрипів він злорадно, насміхаючись. — Ти й так не зрозуміла, що можеш звідси і не вийти. Погано мислиш, як для очільниці одного з відділів. Чи Валеріан все ж до старих методів опустився? Знову приймає на роботу через ліжко?

На моєму обличчі грали жовна. Відчувала спазм, все тіло стиснулося. Підколи ранили, як лезо, яке, ймовірно, незнайомець може ховати у кишенях.

Та втім, він здивував. Я готувалася до найгіршого… До тортур, до насилля, уявляла, як буду цілити в його голову, намагатися дотягнутися ногами з розмаху, як увімкну механізм ігнорування болю. Але він вибрав зовсім іншу тактику — ввімкнув ту саму мелодію й сів напроти мене. Серед усього арсеналу можливостей, мій викрадач обрав найцікавіший варіант — ігри свідомості. Він прийнявся малювати мене.