10.2

Ми все ж потанцювали. Валеріан повернувся похмурим і не в доброму гуморі, хоч він старався натягнути на себе маску радощів: усіляко посміхався мені, міцно притискав до себе під час повільного танцю, вдихаючи аромат парфумів й скоса дивився на кожного, хто підходив до нас.

Потім він залишив мене знову. Арсеній просто підійшов та покликав боса й Добровольський, наче у повітрі розчинився. Голова й так йшла обертом, тому я вирішила присісти, а потім й взагалі повернутися до своїх кімнат. Дядько з братом не діти, зі своїми викликами владнаються.

Саме тоді, коли я перемовилась кількома словами з Марком, залунала нова хвиля музики, а люд звернув увагу на запрошену співачку. Тоді я й пішла, вирішивши, що назад сюди мене ніхто не притягне. Добиралась коридорами до ліфта, а потім спустилась на перший поверх до головного холу й пройшла до наступного. Якось незручно все продумано: ця плутанина шляхів й коридорів тільки змушує більше голову боліти. Це все тому, що спочатку будувався основний корпус, а вже потім, коли корпорація почала розростатися — інші. Роздуми захопили мене настільки, що помітити погрозу, яка притаїлась за спиною, якось не одразу вдалось.

Так звана «вахтерка» поверху була відсутня на рецепції й кудись зникло світло: подекуди лампи згасли, приводячи до життя атмосферу з фільмів жахів. Другий ліфт безшумно розчинився, тільки тоді, коли я ввійшла в напівтемряву. Зненацька серце закалатало в грудях, мов шалене. Після недавнього отруєння тіло залишалося ще слабким і саме зараз я відчула той легенький тремор м’язів, неспроможність йти далі і… Ком в горлі. Сироти пройшлись по тілу й на мить я зупинилась.

«А де охоронці? — майнуло в думках. — Валеріан же наказав їм супроводити мене до кімнат, якщо захочу піти раніше. Я це точно пам’ятаю».

Певно щось пішло не так. Знову у вічній парадигмі «Фаусту» випала невдала комбінація для моєї долі. Різко обернувшись, я помітила постать, що притаїлась зовсім поруч. Не скажу, що то хтось з хороших людей. Добродії, як правило, не затискають рукою рота, не лаються і не погрожують зброєю.

То був якраз один з тих охоронців, який повинен супроводжувати мене. Ноги підкосилися.

— Тихо, пташко, — пролунав над самим вухом хрипкий, чужий голос, від якого кров застигла в жилах. — Твій бос зараз надто зайнятий своїми проблемами, щоб почути тебе.

Я відчайдушно забилася в його руках, намагаючись вдарити ліктем, відтворити ті жалюгідні спроби самооборони та зробити хоч щось, аби звільнитися. Все здалось злим жартом долі: знову нещастя спіткало мене. Скільки вже можна?

— Спробуєш пручатися — переламаю ребра, — холодно попередив нападник.

Всі мої спроби лиш дратували його, а головний козир — удар в пах, не пройшов. Чоловік просто був готовий до такого сценарію подій.

І він потяг мене до апартаментів, що знаходились далеко від моїх, якраз в ту темряву, в якій може заховатися що хочеш. Двері закрились, а спільник — ще один охоронець пригрозив зброєю. Наші погляди зустрілись і… В цей момент на моє обличчя лягла волога, просякнута хімікатами тканина. Свідомість почала стрімко танути, залишаючи після себе тваринний страх. Що ж… От і потанцювала з босом. На свою то голову!