10.1

Що ж… Віталій. Не знаю, що в ньому мене лякало більше: абсолютна влада навіть над його сином, його плани чи стійке відчуття, що він щось приховує. От якби хтось мене вдарив у ту мить, але думки я б не змінила. А ще у ту ж секунду, коли наші погляди зустрілися, спіймала себе на думці: не хочу я ставати його невісткою. Щось мені підказувало: то вилізе боком.

Хай там як, Віталій виглядав наче живим пам’ятником власному успіху та чужим зламаним долям. У його постаті читалася небезпека такого рівня, перед якою пасував навіть Валеріан. Якщо мій бос був штормовим океаном, то його батько — крижаним материком, об який цей океан розбивався на друзки. Він легко завоював довіру моїх близьких, чи може дядько з Миколою прикинулися задоволеними, але точно скажу: вони сп’яніли. Сп’яніли від атмосфери, напоїв і влади.

— Добрий вечір, — мелодійно проказав Віталій й поцілував мою долоньку, а потім і сам перстень, наче якусь дорогоцінну реліквію. — От вона яка Вікторія… Перемога, про яку так багато чув, але все ніяк не міг зустрітися.

Я натягнула усмішку. Ким треба бути, щоб не здогадуватися: всю інформацію для Віталія вже давно на срібній тарілочці піднесли. Може, він і відійшов від справ, давши волю сину, але не сумніваюся, що він регулярно телефонує Гнатовичу за свіжою порцією новин і пліток.

— Батьку, — прочистив горло Валеріан й трішки подався вперед, — не лякай мені Віку. Й так бідолашна ще відходить після отруєння…

— Ах так, як добре, що ти мені нагадав, — склав руки в пірамідку старший Добровольський й хитро зиркнув на сина. — То так ти свою пасію бережеш? Ніби не з примусу одружуєшся, а сам за нею барвінком вився… А якби Віка була б вагітною?

Продовжувати всі ці доводи Віталій не наважився, але все написано на його обличчі. Я важко зітхнула й зайняла місце поруч з дядьком на диванчику, залишаючи двох голодних хижаків наодинці в їхній банці з павуками. Ще наговорять дурниць, а мені як по ночах спати? І так Яна тепер у жахіттях, відчуваю, з’являтиметься.

— Батьку, — прохрипів Валеріан й стиснув руки в кулаки.

Марк прочистив горло й запропонував мені води.

— Ти дуже бліда, — пробубнів дядько, — що трапилося? Я чув історію… — прошепотів він на вухо.

Я ж зробила ковток води з лимоном й відмахнулась.

— Потім. Як малі? — зітхнула. — Надіюся, з ними все добре.

— Чудово вони, — Марк поглянув спочатку на Добровольських, а потім на Миколу, що вже в танці кружляв зі Стеллочкою. — Їх взяли під захист, а Віталій обіцяв особисто провідати, як полетить до столиці.

Мені хотілося вити. Здається, заспокійливі вже втрачали дію: тривога наростала, немов розпалювалось прожерливе вогнище.

— Не факт, що вони не втечуть в клуб чи застрянуть на факультативах з молодесеньким викладачем… — він хмикнув й відпив напою.

— Тільки не кажи, що Микола обере її, — вказала я на секретарку одного з церберів, — принаймні пообіцяй, що як дядько, голова сім’ї, візьмеш на себе обов’язок капати йому на мозок…

— Ти занадто взялася всіх контролювати.

На дядькові слова мені залишалось лиш зітхнути. Може й драматично в такт музиці, додаючи ще одну каплю до тутешнього божевілля.

«Треба завтра відіспатися, — майнула думка. — Спитати у лікаря за снодійні й відпочити на вихідних. Світ з його проблемами нікуди не зникне».

— Ще одного аналога Інни в його житті не треба, ледь й так виліз…

— Віко, ти дуже знервована, — Марк торкнувся моєї долоні, — заспокойся. В мене все під контролем.

І він зазирнув мені в очі, змусивши зрозуміти той холодний розрахунок, що нині відбувався. Згадала я й за подругу, стільки часу пройшло, а ми не зустрілися, певно, поганий з мене друг…

Валеріан з батьком, тим часом відійшли трохи далі від людей, ховаючись у тіні гігантського деревця, що слугувало прикрасою.

— З Миколою я провів бесіду, — холодно почав дядько, — всипав йому по самі вуха і за твоє викрадення, і за борги, за все… До речі, можна побачити того психолога?

— Психолога? — перепитала й насупилась.

За існування Артура я забула. Ми ніде не перетиналися, та й ще за нього думати, можна зійти з розуму.

— Того, хто бандитів відігнав.

— А-а-а, потім тобі візитку дам.

— Ні, ти організуєш нам повноцінну зустріч, — наказав він й пригрозив пальцем, — треба мені на нього глянути, а ще… Он та Стелла бігає за Миколою нашим, але бідолашна не знає, що він вже ходить до однієї блондиночки з рецепції…

Від цих подробиць мені хотілося закотити очі. Чоловіки, вони такі… Вічно про красивих жінок мовлять.

— А ти не дурно так влаштувався, до речі, ми на вечірці щодо дня народження Валеріана і «Фауста», — похмуро заявила й огледілась.

— Якій по рахунку? Віталій мені бовкнув, що заведено святкувати таке декілька разів, три наче…

— Другій, — знизала плечима, — дивна вони сімейка. Мають свої традиції й забобони, від яких у мене голова обертом іде.

Я не стала казати дядьку за Яну й «урок покірності» від Валеріана. Для Марка не існувало чужих життів, то я ще з підліткового віку помітила. Чоловік прекрасно відділяв своїх та інших. Останніми він міг користуватися й зовсім не переймався за людські долі, за почуття закоханих в нього студенток театральних інститутів чи молоденьких актрис, з якими працював. Так, він тримав певну марку поведінки, і в ту мить хотілось, щоб та ідеальна картинка, яку родич вибудував, стала справжньою.