9.3

— Може мені потрібно викласти слово «вічність»? — спитав Валеріан, заходячи до моєї скромної оселі у корпорації.

Дозволу він не потребував, бувши повновладним господарем, зайшов, використовуючи свій ключ-карту з тим самим універсальним доступом. Така собі золота клітка у «Фаусті», ілюзія добробуту й свободи: от тобі житло, мешкай, але знай… Ми по тебе прийдемо!

Я уваги на його слова не звернула, продовжувала наносити пудру на обличчя. Декілька днів наші розмови були натягнутими, суто діловими. Сил на пусті балачки не залишалося, я ледь зі своєю роботою ладналась. Легкі запаморочення ще досі не відпускали, як і тремтячка, коли хтось мене торкався через перепад температури.

— І що мені зробити, щоб моя Снігова Королева врешті звернула увагу на свого скромного коханого? — ледь чи не пташкою проспівав чоловік й торкнувся мого плеча.

Скромним навряд його назвеш, особливо, якщо врахувати дорогий костюм, годинник й усілякі забавки, якими люблять хвастатись чоловіки.

Я не відповіла, поклала косметику на місце й прискіпливо глянула на відображення у дзеркалі.

— А знаєш, Віко, — продовжив він, — дещо в мене для тебе є.

Коли я все ж підійнялась й вхопилась за край столу, він взяв мою долоню й поклав туди… Перстень? Всередині все похолоділо. Різкий запах крові наповнив повітря, червоні каплі залишали слід на руках… Його і моїх. Я нервово ковтнула. Переді мною виявився той самий перстень, що я бачила у Яни Борисівни.

— Що? — голос затремтів і я відсахнулась.

Якби не міцна хватка Добровольського, певно б взагалі зомліла. Він допоміг опуститися мені в крісло. Погляду з «подарунка» не зводила, важко дихаючи.

— Де твій? — спитав він сухо. — Тільки не кажи, що ти викинула один з традиційних знаків влади у нашій корпорації у річку, — нахилився і натягнуто посміхнувся. — Бо доведеться вдягнути новий…

— В-Валеріане? — промовила й глянула на маленьку дерев’яну скриньку, що якраз стояла на косметичному столику.

Бос погладив мене по голові, наче слухняну дівчинку й усміхнувся.

— Твої ревнощі викрили корпоративну зраду, — проказав, продовжуючи пестощі, — якщо ти придивишся до металу, він відмінний від того, який «Фауст» використовує для своїх традицій.

Він навіть поцілував мене у маківку… Наче декілька хвилин тому не кинув бомбу в долоню, в буквальному сенсі. Від його спокою ставало зле. Нудота підступала до горла.

— Чому ти тремтиш, маленька? Чого тобі боятися, ти ж мені вірна у всіх сенсах? — спитав й торкнувся нижньої губи, провівши пальцем. — Так от… Навіть огранювання каменів у нас різне… Те, що тримаєш, то зразок від «Фобосу».

Він важко зітнув, дістав серветку з упаковки й витер мілкі капельки крові.

— Вона так і не призналась, чиєю коханкою там стала, але знаючи характер колишнього тестя, не здивуюсь, що він встиг під спідницю їй залізти.

Я відкинула від себе перстень на білосніжний килим. Важко зітхнула й тільки хотіла вхопитися за голову, як він прийнявся витирати й мою долоню.

— Масштаб зливу інформації вражає, — зітхнув він, — єдине, що мене тримає в руках — ти!

— Вона жива? — нервово ковтнула й глянула на долоні.

Все тіло бив дрож, наче мене нині закинули у засніжений сад посеред глибокої зими. Важко зітхнула…

«Це моя провина? — майорів шалений вир думок. — А якби я не приревнувала? А може то вона мене отруїла?»

— Не картай себе, — Валеріан скинув піджак й потягнувся до телефону. — Вона знала на що йде, коли лягала в Ольгердове ліжко.

— Валеріане!

— Поки жива, — сказав й зітхнув. — Всі питання до Арсенія, людські життя то його компетенція.

Я кинулась до ванної, відмивати руки й плеснула холодною водою в обличчя. Байдуже на макіяж… На бал навряд чи тепер мене хтось витягне. Важко дихаючи, повернулась до спальні й прийнялась скидати сукню.

— Батьку, я зайнятий, — казав Добровольський у телефонній розмові, — розпочни свято сам, а ми пізніше підійдемо.

Він поклав слухавку й окинув мене питальним поглядом.

— Я не випущу тебе у коридор голою, — прочистив горло. — Тобі слід одягнутися…

— Йди сам, — фиркнула, — нікуди не піду! Не після цього, Валеріане… Й взагалі я… Я хочу звільнитися!

— Й куди ти підеш, моя красуне? — він тут же опинився поруч й притягнув мене до себе за талію. — Що? Вдалося мені розтопити твоє крижане серце, Снігова Королево? Не від цього воно так б’ється в грудях, наче пташка у скло… Знаєш, хоче випурхнути й все ніяк… Думаєш тебе хтось відпустить?

— Й що? Будеш силою тримати й брати? — прошипіла й ледь не задихнулась від обурення.

На мить перед очима потемніло. Хотілось втекти засвіти, забути, що Вікторія Фірсанова взагалі існувала. Взяти інше ім’я, змінити зовнішність і байдуже… Байдуже на всіх. На корпорацію, родину. У ту нервову хвилину я ледь з розуму не зійшла.

— Через мене ледь не загинула людина, — тремтіла у його руках. — Ти…

Добровольський вхопив мене за підборіддя, змушуючи зустрітися з ним поглядом.