9.2

— Як кажете вас звуть? — спитала я у стурбованого чоловіка, роздивляючись його резюме.

Й так, мені потрібен був помічник. Саме тому довелось зупинитися посеред людного холу корпорації на першому поверсі. На вакансію відділ кадрів ще нікого не надіслав за ті довгі тижні, що здалися пеклом. Суміш дядька, брата й Валеріана разом взятих — ще той вогонь біля діжки з порохом. Добровольський нервував через святкування і його підготовку, я ж тихесенько розгрібалась з хаосом у власному відділі й редакцією. Новини — справа тонка, журналісти хоч все пишуть по грі, але над цими кадрами потрібен постійний нагляд.

— Святослав, — прочистив горло чоловік, — я прийшов на співбесіду, але мене не прийняли.

Я хмикнула.

«Значить ось так працює наша люба Яночка Борисівна, — подумала й закарбувала собі в пам’яті черговий її випад в мою сторону, — палки в колеса тільки вставляє, добре…»

 — На грі знаєтесь? Досвід у вас бачу є, але сумнівний. Що очікуєте від посади? — задала стандартні, як мені здавалось, питання.

— Та мені хоч на рецепції людей вітати, — якось сором’язливо мовив Святослав. — У вашій корпорації хороші зарплати, а мені дитину треба годувати…

За спиною прочистив горло Арсеній Гнатович, натякаючи, що підбір кадрів його юрисдикція теж в полі безпеки, але я зробила вигляд, наче не почула нічого.

— Дитину?

— Так, я батько-одинак, — потупив погляд він, — дружина відмовилась від дитини в пологовому, але не переживайте, на мою роботу це не вплине, і…

— Я візьму вас на випробовувальний термін, — проказала, перебиваючи й знову проглядаючи резюме. — Виживете в тутешньому акваріумі акул, ба більше, якщо сподобається, посада мого помічника ваша.

Святослав на мить застиг, я ж знову вчиталась в рядки про його досвід управлінця, про короткі згадки, що в продукти корпорації він грав і є великим фаном фентезі гри — найбільшого проєкту, над яким якраз трудиться і мій відділ.

— Що тут відбувається? — пролунав за моєю спиною голос Добровольського. — Чому вас третьою дорогою всі оминають?

У голосі боса більше глузливих ноток, але коли я обернулась, побачила невдоволення.

«Не кажіть, що він приревнував мене до незнайомця, хоч і вельми симпатичного», — зітхнула подумки.

— Помічник на випробовувальний термін приймається, — буркнула й протягнула теку її власнику. — Твій відділ кадрів, Валеріане, працює ну дуже погано, весь час, що хворію і ні одної кандидатури!

Гнатович склав руки за спиною й глянув на Святослава так, наче хотів спопелити чоловіка заживо.

— Це не привід запрошувати першого ліпшого, — зціпив зуби Валеріан й протягнув стос листів.

Я вже знала від кого вони, фірмові знаки від таємного шанувальника важко не запам’ятати, а що та за синій з золотим малюнок? Хтось новий?

— Тим паче не з цим, — від холоду в його голосі можна й замерзнути, але мені якось байдуже.

Ревнувати до невідомого образу, як мінімум дивно, як і пред’являти мені якісь претензії.

Я забрала листи й притиснула їх до грудей, хитро всміхаючись.

— Моє! Не заважай мені шанувальниками тішитися, — додала награної легковажності в голос, більше дратуючи Валеріана, — і так, Святославе, чекаю вас завтра зранку о дев’ятій. Ось цей чоловік, — кивнула на Гнатовича, — голова служби безпеки, видасть вам перепустку і проведе інструктаж, як розумію. А ні… Тоді хай працюють самі, обіймемося з вами й підемо на всі чотири сторони світу.

Глянувши на блідого боса, я почимчикувала до ліфта, поки не пізно. Зараз його пробере… А не треба було мене зранку дратувати, який привіт, така і відповідь.

— Віко, — проказав Добровольський, застрибуючи всередину в останній момент, — не гнівай, Віко, інакше…

— Інакше що? Знову закриєш очі на невинний флірт своєї секретарки? — сумно посміхнулась я й відвела погляд, — чи сподобишся своїм церберам, які кожного вечора до своїх фавориток на рецепцію спускаються і моєму брату вже там когось знайшли з персоналу? Може… Звільниш мене, після того, як підім’яв під себе всю мою родину? А може врешті перестанеш грати в дурня?

Він важко зітхнув, прикривши очі.

— І що я такого накоїв, щоб ти почала мене ігнорувати протягом останніх чотирьох днів?

— На руці у Яночки Борисівни, — ім’я я спеціально підкреслила гидливим тоном, наче дитина, що перекривляла когось, — перстень ідентичний моєму, — сказала й вийшла на поверх швидко, як тільки змогла.