9.1

Від похмурого дядька всередині мене все похолоділо. То один з його виразів особливих, от побачиш таке, знай: треба тікати. Саме з подібного настрою починаються всі сварки й катастрофи в нашій сім’ї, всі його кар’єрні негаразди. А ще це невдоволення з’являється, коли він згадує темні сторінки минулого нашої родини.

Я сиділа на диванчику в кабінеті Валеріана. Микола десь плентався у відділі церберів і все не міг дійти до вечері, сам же бос вийшов до секретарки у справах. Вечір потихеньку почав переходити в ніч, несучи за собою на крилах розмови й несподіванки.

— Невже то їх рук робота? — спитала я тихо, боячись, що хтось нас підслухає.

Марк зціпив зуби й розвернувся до шафки з антикварними речами. Вишуканої роботи кубок у вигляді голови тварини належав в першу чергу Віталію Добровольському. От чому власник не забрав дорогоцінну річ — питання ще те. Валеріан й так встиг на всі вуха побубоніти за те, щоб я не торкалась тієї полички. Та дядько оминув ритуальну посудину древніх часів, яка мені радше здавалась якимось занедбаним чайником з підворіття, пройшовши до суто Валеріанових речей.

— Скіфський акінак, — тихо проказав Марк. — Здогадайся хто продав його сюди, ризикуючи власним життям?

Серце зрадницьки защемило про згадку за батьків. Чоловік ще окинув поглядом меч з руків’ям у вигляді золотих хижаків, що запекло шматують здобич, а потім опустився поруч.

— Думаєш?

— Віко, — Марк обійняв мене за плечі, — твій дід програв в казино родинний будинок, машину і все майно, яке тільки можна уявити. Буквально ми залишилися голими й босими й з великими боргами на додачу. Ігор з Оленою крутилися як тільки змогли, я теж не відставав, з часом ми ввійшли до таких кіл, звідки вороття немає.

І він вчергове зціпив зуби. Наші погляди зустрілися сповнені смутку й відчаю.

— Вони були пов’язані з криміналом, — нахилився він ближче й прошепотів на вухо, — чорним археологам самим важко працювати й хтось же має захищати їх… Іноді я думаю, що вони все ж живі… У полоні якогось клану без можливості зв’язатися з нами. От такі от мрії у твого дядька-дурня.

На мить в кабінеті повисла тиша, й коли я зібралася вставити своїх п’ять копійок, Марк все ж заговорив:

— Та реальність підказує зовсім іншу картину подій за правилами драми й трагедії. Мені не подобається, що ти тут і зв’язалась з отим Добровольським.

Кров застигла в жилах. Я достеменно не знала чи прослуховується ще кабінет Валеріана, чи ні. Можливо сидить Арсеній Гнатович у великих навушниках біля комп’ютера й тільки руки потирає.

— Але виходу в нас немає, — на його обличчі грали жовна, — мені треба забратися зі столиці й десь залягти на дно.

— Що сталося? — ледь чи не підскочила я, але його міцні руки втримали мене на місці.

— Сиди й не рипайся, — буркнув чоловік, — після таких перипетій тобі тільки відпочивати.

Я кинула на нього нищівний погляд й ледь чи не зібралася телефонувати Миколі для сімейної наради.

— Лякатися немає чому, — зненацька почервонів дядько і його язик почав заплітатися, — я просто обрав для себе неправильну коханку. Вона виявилась дружиною одного дуже серйозного інвестора, який спонсорував мою останню виставу, — видихнув він, присоромлено відводячи погляд. — Коли все розкрилося, мені дали рівно добу, щоб розчинитися в повітрі. Тому, як бачиш, Віко, у нас це родинне — знаходити смертельні неприємності на свою голову.

Я прикрила очі долонею, відчуваючи, як до фізичної втоми від отруєння додається ще й головний біль від нових одкровень. Сім’я… Нічого не скажеш! Одні зв’язалися з чорним ринком, інший застрибнув у ліжко до дружини кримінального авторитета, а я опинилася в золотій клітці Валеріана Добровольського з його то ворогами та зв’язками.

— Що з малими? Тобто ти не повернешся вже до столиці?

На його обличчі заграли жовна.

— Емілія з Камілою під захистом коханця твоєї тітки, — проказав Марк і прочистив горло. — Тимчасово. Хоч якась користь від такого способу життя моєї сестри.

«Дістаючи все більше і більше скелетів з сімейної шафи таємниць, розумію чому вона одхрестилась від нас і обрала шлях гедонізму», — подумала я, але змовчала, потупивши погляд.

— У малих скоро випускний, а потім вступні екзамени…

— Й можливість бути викраденими задля шантажу, бо ти не вмієш обирати коханок, — все ж не витримала й легенько вдарила йо по коліну.

— Віко, ти як моя колишня дружина, — закотив очі й зітхнув він.

— Що? Мені теж полетіти до Єгипту й зникнути в пустелі разом з бедуїнами? — саркастично хмикнула я. — А то в принципі варіант, от тільки дітей заведу й залишу їх на Валеріана.

— Фірсанова, — проскрипів, наче стара верба, дядько. — Тільки спробуй! Я вже знаю по яких маршрутах тебе шукати. Я за всі роки пошуків знаєш скільки з ними чаю випив? — пригрозив пальцем він. — Сиди у своєму «Фаусті»…

— … тримай оборону, щоб я міг знайти тут прихисток, — тихо фиркнула я, знову з острахом, що нас підслуховують.

— На перший час, — проказав Марк, — а далі знайду квартиру…

— Служба безпеки тебе не відпустить, — склала руки на грудях я, — щось думаю, що Валеріан вже наказав за милими придивлятися. Ти ж з Миколою говорив? І приїзд ви всі узгодили за моєю спиною… Це ж треба додуматись затягти в ліжко чиюсь дружину…