8.2

Я якраз мав вечерю з батьком, коли Ілля приніс на крилах темні новини: Віку отруїли. І судячи з реакції Ольгерда для нього це стало несподіванкою.

— Ми не домовлялися так швидко прибирати її, — поклав вилку з ножем на стіл він, — як її там… Віка не пішла на контакт з нашими людьми, наче ти сповіщав.

Я ж намагався не видати себе, стримувався, щоб не побігти телефонувати до неї чи її брата й розпитувати чи все добре. Наїдки з відбірних продуктів тепер вже не милі, кусок в горло не полізе.

— Вона стала коханкою Добровольського, — похмуро заявив Ілля й ступив крок назад після мого колючого погляду. — Наразі її стан стабільний, встигли відкачати. Мій інформатор каже, що весь «Фауст» на вухах ходить.

— І чиїх рук то справа? — похмуро спитав я й потягнувся до міцного напою.

Не планував сьогодні вживати взагалі, але обставини змінилися. Хто ж знав?

«Якщо виявиться, що твій наказ, літатимеш зі хмарочоса, наче та птаха….» — подумав я, зазираючи у вічі голови служби безпеки.

Він ніяк не зреагував, хоч знав на що я здатен, коли роздратування зашкалює і я втрачаю контроль над собою.

— То хтось зі своїх, — зітхнув Ілля, і після жесту батька, опустився за наш стіл. — Принаймні я казав не чіпати її взагалі, а ваш син, Ольгерду Івановичу, взагалі має свої особливі розпорядження щодо неї.

Я глянув Ілля на мене, здаючи всю контору з тельбухами. Ще б підморгнув собака для всієї краси картини. У кімнаті на мить повисла тиша, а старий зиркнув на мене.

— Що? — не витримав я.

— Ти ж пам’ятаєш, що ми ховали твою сестру у закритій домовині, — сталевим голосом проказав батько.

Всі ми вмить посіріли. Те, що трапилось з Настею — трагедія. Вона настільки була закохана в Добровольського, що дістала батька й він схвалив їх шлюб. На той час це стало початком спільного бізнесу, маленької контори програмування, аж до поки не трапилась біда. Валеріан захотів розлучитися з нею через рік, а Настя… Що ж в неї були свої способи добиватися бажаного. Якщо вірити стороні ворогів — сестра хотіла забрати життя у свого чоловіка, а потім скінчити і своє. Померти в один день, так сказати. А батько… Ольгерд вважає, що в першу чергу винен Валеріан, адже довів дружину до такого. Тим паче за домовленостями він повинен бути ідеальним чоловіком для Насті, який би ніколи не покинув, який би не зрадив.

— Я хочу, щоб він прив’язався до неї, — зітхнув я, пояснюючи прописну істину та ховаючи власні почуття й невдачі, — тоді я використаю її. І не тільки її. У мене в «Фаусті» ще дехто є, доволі близька людина до Добровольського.

Скептичний погляд батька верещав про всі гидотні речі, які були в його думках. Але чомусь Ольгерд стримався: ні тобі кінського ржання, що виступало сміхом в таких ситуаціях, ні колючих слів. Старий просто став очікувати на пояснення, навіть не торкнувся до свого бокала з елітним алкоголем.

— Вона моя клієнтка, — прочистив горло я й глянув на співрозмовників, — ходить на терапію раз в тиждень, так дзвонить й розповідає новини з роботи. Свого боса вона ненавидить після того, як той з нею переспав декілька разів, дав надію на стосунки та забув про неї.

Старий аж охнув, а Ілля розкрив рота від здивування. Еге-ж, його людям ще досі не вдалось дібратися до Валеріана настільки близько. Я не став казати, що та співробітниця телефонує до мене кожного дня… Не став заїкатися, що сам маніпулюю нею, а наші розмови про її роботу — суцільні кодові слова і завуальовані сенси, адже жінка боїться співробітників служби безпеки, але знає, як відвести від себе підозри.

Та знівечена долею, чарами й тілом Доброльського жінка готова на все. А від пліток про нові стосунки боса її корчить так, ніби хтось водить пінопластом по склу у неї біля вух. Я маю сумніви, що вона ще досі закохана в нашого колишнього зятя. І що в ньому такого знаходять жінки? Звичайний же чоловік.

— В терапії я підкріплю ненависть до нього, — продовжив я, тепер дивлячись перед собою, — вона вже готова його вбити, але вагається… Що ж підкріплю всі сумніви.

— А ти не настільки безнадійний, як я вважав, — зненацька мовив батько й хлопнув мене по плечу.

Ілля тільки кивнув. Ольгерд натиснув кнопку на панелі виклику пов’язаній зі кімнатою обслуговуючого його покої в корпорації персоналу.

— Принесіть ще столове знаряддя для Іллі, — скомандував старий, тільки як у дверях з’явився його особистий дворецький, — й для себе не забудь, Любомире, а ще захопи з собою оту пляшечку, що я з останньої подорожі привіз.

Любомир… Ще одна людина у нашій оранжереї отруйних й екзотичних квітів. Я теж його не виносив: надто слизький, надто вже вірний Ольгерду, і як вірна собака, готовий на все, заради господаря. У дворецького немає ні родини, ні дітей, може він і спить з якоюсь покоївкою, але в першу чергу мета його життя — робота. Я так і не дізнався, що їх поєднало настільки, щоб і батько не розлучався з ним. Дружба? Та Любомир старший за мого батька… Якісь старі договори та пригоди? На мої питання старий тільки відмахувався і ніколи не відповідав.

— Що ж… Прямого спадкоємця у Добровольських немає, — потарабанив пальцями по столу Ольгерд, — ворог мій від справ відійшов, якщо його не стане, тоді «Фауст» перейде до нас, згідно з тим першим договором, який ми підписали.