8.1

Я не знала скільки часу пройшло. За вікном темрява, а біля ліжка — Микола. Він, стурбований, сидів поблизу.

— Де я? — прохрипіла, важко вбираючи в легені повітря.

З лівого боку шкіру неприємно стягував пластир від крапельниці, але саме там, поверх моїх затерплих і безвольних пальців, я відчула чиюсь гарячу долоню, що стискала мою руку.

— Нарешті, — зітхнув Микола і на його обличчі відобразилось полегшення.

Здається з його плечей впав цілісінький гірський масив.

— Жива, — прошепотів, наче боявся чогось, — ну ти й налякала всіх…

Глянула на нього й облизала пересохлі губи. Брат вже натиснув якусь кнопку на панелі, а мені нестерпно хотілося пити.

— Зараз прийдуть лікарі й вже скажуть що можна, що ні, — Микола прочистив горло. — Ми у лікарняному крилі «Фауста». Ти ж знаєш, що тут майже імперія побудована…

Він сором’язливо посміхнувся і почервонів. Таким Микола був завжди, коли траплялось якесь горе. Він не вмів втішати людей, хоч переймався за них найбільше. Принаймні побачити знайоме обличчя — радість. Хоч й воно стомлене і пом’яте. Виглядав він кепсько, певно не відходив від ліжка, тримаючись поруч.

— Я думав… Ми всі думали, що втратимо тебе, — випалив брат і схопив знову мене за руку. — Дядько телефонував, прийшлось брехати йому, що з тобою все добре, от він і сказав, що переїде в наше місто, — останні слова Микола промовив засмучено і зніяковіло, немов засоромлений юнак. — Що я говорю, — вдарив себе долонею по лобі, — це останнє, за що можна переживати.

Я намагалась згадати, що ж сталося: кава, ласощі, а потім картинка перед очима почала хитатися, а у тілі з'явився пекельний жар. 

— Тебе отруїли, Віко, — пробубнів брат, — принаймні корпорацію тепер трясуть з низу до верху, порушують трудовий кодекс та працівникам було заборонено покидати місце роботи. Принаймні таке я чув вчора від охоронців.

— Вчора? Скільки часу пройшло?

— Майже доба, — глухо відповів Микола, підводячи почервонілі очі. — Тебе ввели у штучну кому, щоб вивести токсин. Лікарі казали, ще б кілька хвилин, і серце б не витримало. Віко, у що ти вплуталася? Ти ж ледь не загинула через нього!

Останнє слово він виділив особливою інтонацією, процідив, наче спльовував отруту. Певно, Миколка Валеріана не полюбив.

— Де він? — прохрипіла я.

Намагалась підійнятись та брат вхопив за плече.

— Десь в корпорації, — сухо проказав, — дає наганяй своїм церберам і копняками ганяє службу безпеки. Лежи до приходу лікарів, я… Я боюсь, щоб ти собі не нашкодила.

Я тільки розкрила рота, щоб відповісти, можливо, заспокоїти брата, а двері палати відчинилися без жодного стуку.

На порозі стояв Валеріан. Власною персоною і без охорони. Медсестра за його спиною виглядала тінню без життя. Від його ідеального лоску Добровольського не залишилося й сліду: темна сорочка розстебнута на кілька ґудзиків, рукави недбало підкочені до ліктів, щетина на обличчі, а в темних очах — лють. Він нагадував хижака, який щойно повернувся з кривавого полювання, але тільки, як наші погляди зустрілися, чоловік з полегшенням зітхнув. Швидко опинився поруч й опустився прямісінько на край ліжка, схиляючись наді мною так близько, що я відчула аромат його одеколону, змішаний із запахом кави та сигарет. Микола продовжував тримати мою руку, стиснув її міцніше. Виглядав він незадоволеним, наче кіт, якому ненароком ступили на хвіст, але змовчав, лиш скривився.

Валеріан обережно торкнувся моєї щоки, ніби перевіряючи справжність нашої реальності. Мені й самій все здалось прекрасною ілюзією на якусь мить, лиш потім я второпала: то реальне життя. І в ньому, такому безпощадному й складному мене хтось отруїв.

— Налякала ти мене, Фірсанова, — прохрипів бос. — Дуже, — він видихнув з полегшенням, — хоча ти не винна у підступі наших ворогів.

І зиркнув Валеріан на мого брата. На що він натякає? Я скривилась, настільки, наскільки змогла, видаючи своє невдоволення.

— Та розслабся, брат твій просто мене вдарив, коли я тільки з’явився у палаті, — бос прочистив горло. — Образ немає, все розумію, — підійняв руки Добровольський. — Я б теж так би вчинив на його місці.

Микола прочистив горло й вказав на медсестру, а потім й на лікаря, що якраз ввійшов до палати.

— Працюйте, — кинув Валеріан, відходячи до вікна. — Не хочеться втратити своє кохання, тільки через те, що забирав розмовами час.

Микола відійшов до нього й чоловіки про щось перешіптувалися, от тільки піди й розбери що які чудеса мистецтва вони обговорювали…