Глава 8

Солодкі дні, ох ці солодкі дні... 

Я сиділа в кафетерії, ласуючи черговим тістечком. Кава сьогодні заходила по-особливому добре й хотілось зупинити момент, щоб насолоджуватись її смаком вічно. Корпоративний люд мене оминав, адже поки ніхто не бажав переходити дорогу коханці Добровольського. Сам Валеріан вирушив у справах до сусіднього міста, тому декілька ночей підряд я врешті можу виспатися. Наші стосунки розвивалося настільки стрімко, що мене це лякало. Лякав й загадковий чоловік, що кожного разу відкривався з нової сторони: то він брутальний, то ніжний, то пропонує масаж, то не питаючи дозволу, залишає синці на шиї після поцілунків. Нині мені доводилося носити речі з високою горловиною, щоб приховувати сліди його пристрасті. Чи обурювалася я? Звісно. Чи це допомагало? Ні… Тому Валеріан кожного ранку лаявся, коли бачив у дзеркалі синці мого авторства. Лаявся й сміявся, мов той божевільний, а потім повертався до мене, відриваючи від зборів на роботу, вносив свої корективи у графік.

«Я твій бос чи хто? — досі лунали у думках його слова. — Будемо вважати, що викликав тебе для показу результатів твого відділу».

«Вночі ти теж їх перевіряв? А вчора у своєму кабінеті? Дуже ви вже цікавитеся моєю роботою, Валеріане Віталійовичу», — промовила тоді я, перед тим, як потонути у вирі емоцій.

Все здавалось надто ідеальним. Я відчувала себе учасницею якоїсь мелодрами, де після чорної смуги все ж наступила біла — наповнена коханням. На мить можна розслабитися…

Напевно це відчуття мене й підвело.

Раптом ідеальний смак кави перекрив ледь вловимий, гіркуватий хімічний присмак. Я спершу списала це на новий сироп або специфічний сорт зерен. Потягнулася за серветкою, щоб витерти губи, але пальці не послухалися — вони зрадницьки затремтіли, ніби належали чужій людині.

— Що за… — прошепотіла я, відчуваючи, як стіни кафетерію різко хитнулися.

Кліпнула раз, вдруге. Намагалася сфокусувати погляд на своєму годиннику, але цифри розпливлися в суцільну сіру пляму. Повітря навколо раптом стало густим і гарячим, як у сауні. Серце, яке ще хвилину тому билося рівно, зірвалося в шалений галоп.

Я спробувала підвестися. Чашка з недопитою кавою вислизнула з онімілих пальців. Дзвінкий удар об кахельну підлогу розрізав фоновий гул розмов. Темна рідина калюжею розтеклася біля моїх ніг.

Декілька співробітників за сусідніми столиками обернулися. Я відкрила рота, щоб закричати, попросити води, але горло здавив невидимий зашморг. Дихати стало неможливо. Жар розлився по венах, спалюючи зсередини, а картинка перед очима почала розпливатися й темніти. Мої коліна з глухим стукотом вдарилися об підлогу, я не втримала рівноваги й завалилася на бік.

— Віко, — почула голос брата, — Віко! Що з тобою?!