Глава 7

Монету кинуто. Час платити. 

Я ще намагалася пручатися, та цим чоловікам було байдуже. Їм явно не вперше доводилося розбиратися з боржниками. У миті, коли життя вкотре промайнуло перед очима, я зрозуміла: допомоги чекати нізвідки. Проживати цей жах знову! Вперше мене викрали через борги батьків, вдруге — через язикату подругу, аби виманити з родини гроші. І от втретє… Цього разу навряд чи поталанить. З такої поїздки можна й не повернутися.

— Стривайте, — спробувала я піти на переговори. — Ваш боржник мій брат, от його і вивозьте, куди хочете…

Марно. Ніхто не слухав моїх відчайдушних криків, і жоден рятівник не поспішав на допомогу. Ось так люди й зникають — просто на очах у байдужого міста.

Удар по щоці прилетів несподівано. Руки викрадачів розімкнулися, і я повалилася на асфальт. Шум вулиці миттєво стих, крізь дзвін у вухах доносилася лише добірна лайка одного з нападників.

— Ледь шию не прокусила, вампіряка клята, — важко пихкав чоловік, люто зиркаючи на мене.

Вони думали, що я здамся без бою? Вважали, що заберуть мене тихо, мов річ із вітрини? Я вже прокручувала в голові план відступу: як хутко, нехай і босоніж, рвону назад до клініки Ковальського. Подивимось, чи проявить він свою хвалену турботу, яку нав’язував якихось п’ять хвилин тому. Але не встигла я й поворухнутися, як мене грубо вхопили за ногу, а в обличчя втупилося дуло пістолета.

Мозок гарячково фіксував деталі: це нелогічно. Нелогічно діставати зброю посеред вулиці й світитися на камерах. Хіба що… Серце зрадницьки гупнуло в грудях, коли до мене дійшло: це сліпа зона. Одна з камер над нами була розбита, а інші дивилися в протилежні боки.

— Зараз ти нам покажеш свої вампірські фокуси, — сплюнув незнайомець і хижо вишкірився.

Я вдарила раптово і відчайдушно: того, що зі зброєю — ногою в пах, а коли він зігнувся — по обличчю. Іншого огріла по голові вибитим пістолетом. Відкинула зброю подалі й рвонула вперед, та зовсім забула про третього… Водія. Він налетів зі спини, збиваючи з ніг. Я знову впала на жорстку землю, та так сильно, що з легень вибило все повітря.

Лежачи там, я проклинала Інну з її ідеєю сходити на цю кляту лекцію, лихим словом згадувала Миколу і клялася собі переїхати в корпоративну квартиру, щоб більше ніколи не виходити за її територію.

— Що тут відбувається?! — різко пролунав знайомий голос.

Артур стояв за кілька кроків, тримаючи на мушці одного з нападників.

— Зліз із неї. Швидко! — холодно скомандував психолог. — Якщо ще дорожиш своїм нікчемним життям.

На мить запанувала мертва тиша, ніби весь міський гомін стерли натисканням кнопки. Якби не глуха стіна попереду, нас би точно хтось побачив, але зараз бандюки завмерли.

— Ей… — заїкнувся «водій», та Артур різко його обірвав.

— Забралися в машину і зникли з моїх очей, — прошипів Ковальський металевим тоном. — Вашому босу я сам зателефоную і розкажу про подвиги трьох ідіотів.

Я зайшлася кашлем, намагаючись вдихнути. Тіло боліло так, ніби по ньому проїхався каток. Насилу звелася на ноги, і якби не впевнена рука Ковальського, яка вчасно підхопила мене, точно впала б знову.

— Вам повилазило?! — гаркнув Артур, заступаючи мене собою від бандитів. — Хочете проблем? Чудово.

— Зрозумів, без нервів, — підняв руки «водій» і махнув своїм. Перед тим як піти, він кинув на мене хижий погляд. — До зустрічі, красуне.

Артур лише презирливо фиркнув. Він сховав зброю тільки тоді, коли машина з вереском шин виїхала з-за рогу і зникла.

— І якого милого ти поперлася через цей вихід? — сухо запитав він, нахиляючись за моїми речами.

Сумка валялася осторонь, туфлі злетіли ще під час боротьби.

— Відколи це ти з бандитами знаєшся, психологу? — випалила я, хапаючи ротом повітря. — Ти… Хто ти такий?!

— Людина, яка щойно врятувала тобі життя. Можеш не дякувати, — саркастично кинув він, простягаючи мені сумку. — Отак ризикуєш собою, рятуєш дівчину від проблем… — він важко зітхнув, ніби мої слова завдали йому глибокої рани. — А якщо серйозно, Вікторіє, їхній бос — мій клієнт. Вони мене знають.

Артур вишкірився так холодно і неприємно, що по моїй спині пробігли мурахи.

— І повір, я простежу, щоб вони гірко пошкодували про цей напад. Підняти руку на жінку… Я вже мовчу про те, що цей квартал — їхня територія, але ж межі треба знати.

Я невпевнено кивнула, все ще тремтячи від пережитого.

— Маєш кепський вигляд, — він обережно, але владно торкнувся мого плеча. — Ходімо, приведемо тебе до тями. І так… Думаю, я особисто відвезу тебе додому.

Я обхопила себе за плечі, марно намагаючись зупинити нервове тремтіння, і… Погодилася! Хай йому грець. І де був той Валеріан зі своїм тотальним контролем, коли мені справді загрожувала небезпека?