6.2

Я закотила очі, коли Інна почала впевнено фліртувати з Олександром — блондином, колегою Артура Ковальського, що якраз показався у кабінеті після завершення лекції. Нічого нового для себе особливо я не почерпнула, лиш записала декілька нотаток… Ну добре, ще запам’ятала вправу і спробую виконувати її перед напруженими моментами.

Веселе щебетання роздалося далі, коли Олександр поцілував руку подруги. Артур підійшов до мене, споглядаючи на парочку голубків крізь скельця своїх окулярів, наче на щось неприємне. Він стиснув губи у тонку лінію й важко зітхнув.

— Вона моя клієнтка, — невдоволено проказав чоловік, — май совість не тягнути в ліжко, все, що рухається.

Я кивнула, а ще згадала, як прокинулась посеред ночі й не застала Інну у своїй кімнаті. Виявилось: вона з Миколою на кухні. Ліплять вони… Вареники. Принаймні таку дурницю мені зморозив брат, коли я вийшла у коридор. А те що, дівчина сидить в нього на колінах й вони цілуються, то таке… Справа життєва, з ким не буває.

«Йшла, спотикнулась, впала прямісінько на коліна Миколи, — іронічно подумала я й прочистила горло. — Вільні стосунки вони такі».

— Май совість, — прошипіла, — хоч не в мене на очах.

— Так вільні відносини, — знизала плечима Інна, — роблю все, що хочу.

— Може кави? — ледь чи не проспівав оксамитовим голосом Олександр й взяв за руку дівчину.

На нас з Артуром уваги він не звертав, як й забув про якусь коробочку, що приніс колезі. Й вони пішли — він, високий блондин в елегантному білому костюмі, й вона — безтурботна спокусниця у відвертій рожевій сукні. Грішним ділом, мені здалося, що от заходи Інна відвідує, щоб зачепити новий любовний інтерес.

— Вона ображена на свого партнера й мстить, — задумливо промовив психолог поруч й почесав борідку.

— То не моя справа, і то якось не етично з вашого боку обговорювати свою клієнтку.

— Кхм, вибачаюсь, — кашлянув Артур.

Він почервонів, важко зітхнув й здійняв окуляри, помасажував скроні. Я ж забрала записи подруги, які вона так недбало залишила на своєму місці й попрямувала до виходу.

— Вікторіє, буду радий знову зустріти вас на своїх лекціях, навіть у тирі матиму за щастя стріляти поруч, — якось нервово проказав Ковальський.

Чи то мені здалося? Легке тремтіння голосу й дуже швидко він кинувся слідом, як та надокучлива людина, що всіляко намагається завоювати увагу бажаного об’єкта і все ніяк не може допетрати: вона нікому не потрібна.

— Індивідуально працюю теж, ви можете звертатися, — продовжив він, почавши крокувати поруч.

Ми якраз вийшли у коридор й зупинилися напроти вікна. Будівля, де Артур розташував свої хороми психології й зламаних доль, виходила прямісінько на вуличку з усілякими кафе, пекарнями й магазинчиками. Така собі стометрівка насолоди. Здається, ми обидва осудили Інну й Олександра, котрих побачили неподалік кав’ярні.

— Хочете дізнатися мої таємниці? — хмикнула я й окинула поглядом співбесідника з голови до ніг.

Сьогодні він строгий джентльмен у твідовому костюмі. Весь такий пристойний — ідеальна картинка для клієнтів.

— Ви заперечуєте самі собі. Йдете за мною, наче хочете стати другом, нав’язуєте тир, професійні послуги… Але ідеальний психолог — холодний емоційно. Він завжди віддалений від клієнта й зберігає чіткі й суворі кордони, — сухо відповідала, зазираючи йому в очі. — У мене є досвід спілкування з вашими колегами, саме тому я така обізнана.

Він усміхнувся й наче ненароком торкнувся моєї долоні. На щоках Артура грав рум’янець. Тепер ми обидва споглядали людну вулицю, залиту весняним сонцем.

— Так, ви праві, Вікторіє, — тихо почав він, — але поряд з вами я розгубився. Хочеться дізнати вас ближче, розгадати ту загадку, що приховується за маскою сильної жінки.

— Придумайте щось нове, — пробуркотіла й розвернулась до виходу, — оте ваше про загадки я по декілька разів чую.

І не бажаючи продовжувати розмову я пішла геть. Не виникло бажання навіть попрощатись з ним. Може до кращого? Та здається я помилялася… Тільки вийшла на вулицю, як до мене буквально підлетіла двійка амбалів.

— Фірсанова Вікторія? — спитав перший й навіть не чекаючи відповіді, схопив мене за ліктя.

Другий же хижо вискалився.

— Вона, — цокнув язиком він й підхопив за руку з іншої сторони. — Ну що, як будеш за братика борги віддавати? Натурою чи грошима?

У ті миті я навіть не зрозуміла зразу що відбувається, а по всьому виходило — чергова халепа трапилась на життєвому шляху.