4.1

До «кола обраних», як любив називати його Валеріан, входили двоє церберів, голова служби безпеки і сам бос. Віднині ще й я. Коли ми зайшли до кабінету, розмова обірвалась, всі погляди миттєво вп’ялися в мене. Арсеній Гнатович сидів, схрестивши руки на грудях. Вадим Назарович захлинувся напоєм, а Данило мовчки постукав його по спині.

— Все, не покатаєтесь більше на мотоциклі, — хмикнув голова служби безпеки. — Тепер це привілей лише боса.

Я мовчала, намагаючись зрозуміти, у що мене щойно втягнули. Ситуація розгорталась занадто швидко, щоб встигнути відреагувати правильно. Жінка у моєму положенні повинна б радіти, йти з високо піднятою головою, прораховувати нові перспективи у житті. Та щось мені підказувало: вхід у це ближнє коло є, а от вихід… Чи буде він?

— Ви впевнені у своєму виборі? — тихо промовив Данило Мирославович, обережно, ніби ступаючи по тонкому льоду.

Рука Валеріана лягла на мою талію… Спокійно й впевнено, наче так мало бути, наче у його химерній реальності я вже належала йому. Не хотіла його розчаровувати, бо завойовувати йому доведеться мене довго. Не раз казала — ми не пара, але… Хоче мене добре, тоді хай і шукає підхід, кидатися на нього, як інші жінки не збираюся.

— У мене є всі підстави довіряти Вікторії, — рівно сказав він, переводячи погляд з одного на іншого. — І вам варто це запам’ятати. Якщо дізнаюсь, що хтось із ваших людей і далі вставляє їй палки в колеса… Полетять голови.

Тиша. В кабінеті стояла тиша, в якій, здається, можна почути моє тремтіння й шалений стук серця.

— Нам усе зрозуміло, — підсумував Арсеній і підвівся, зиркнувши на «церберів». — Розпорядитися щодо апартаментів для Вікторії у житловому комплексі? На наших поверхах? Чи ви поселите її у себе?

— Що? — вирвалось у мене раніше, ніж я встигла прикусити язика.

Від старого настрою звабниці та маніпуляторки залишилась малесенька іскра. Валеріан наче опору з-під ніг моїх вибив й встиг вибудувати новий постамент, на якому розмістить, як бажаний трофей. Цікаво чи плекатиме? Чи буде змахувати щіточкою пилинки?

— Так, — Добровольський поцілував мою щоку й притиснув до своїх грудей, немов беззахисне звірятко.

— Наскільки все серйозно? — холодно уточнив Гнатович, дістаючи нотатник.

— У Вікторії є всі шанси стати моєю дружиною, — усміхнувся Валеріан.

Вадиму знову стало погано. Данило ж зблід, нагадуючи безмовну статую.

— Так, але в дружин зазвичай питають чи згодні вони, — прочистила горло й опанувала себе, зазираючи в очі Валеріана, — чи у ваших традиціях все брати штурмом?

— Досвід показує, що хороших дружин нині мало. Тож, коли бачиш діамант — дієш швидко. А вже потім вирішуєш, що з ним робити: залишити чи викинути.

«Викинути, — майнуло у думках, — як дитина іграшку, коли побачила нову».

— Я людина, а не якийсь коштовний камінець, — відсторонилась й сіла на диванчику. — Для чого ми зібралися тут? Ні на що не натякаю, але в дома на мене ще брат чекає і родинні проблеми.

— Ах так, як його там звати, Микола наче? — затарабанив він пальцями по столу. — Складна ситуація. Борги. Не найкраща компанія… Арсенію, нагадай мені що там накопали твої люди. Наче Микола злигався з якоюсь пані, через яку він нині у боргах. А ще у дядька твого проблеми? Так?

Гнатович насупився й важко зітхнув.

— Не лякайтесь, Вікторіє, — сказав голова служби безпеки, — подібну перевірку проходять всі й дають на це згоду. Ви ж пам’ятаєте які документи підписували? Перевірку проходять усі, хто керує відділами. Ми повинні виявити слабкості наших співробітників, щоб знати куди може вдарити наш ворог. Так, щодо ворогів…

Й Арсеній замовк, багатозначно поглянувши на керівника.

— Тож не хвилюйся, Вікторіє, — промовив Валеріан, — твій брат, тепер і моя турбота.

Пауза.

— Як і ти, — холодно зазначив й одразу змінив тему, — так що там наші давні друзі? Того встигнули перетягнути на свою сторону й що обіцяли? А саме головне: чи встигли нашкодити?

У ті миті, коли Арсеній розповідав про так званих радників, я вже не знала як реагувати. Може те, що я опинилась сьогодні близько Добровольського мене і врятувало. Мене хотіли підставити… Що ж запам’ятаю урок на майбутнє — не довіряти помічникам.