Глава 4

Існують подарунки, що не залишають вибору.

Валеріан ледь чи не з золотої ложечки мене тортом своїм не нагодовував. Виявилось: після просторого кабінету є прохід й скромний тихий і темний коридор, а потім — до його оселі.

Так. Власник корпорації жив на верхівці хмарочоса… Він провів мене до кухні й всадив за стіл, подавши каву, змушуючи ніяковіти. Зазвичай іменинників пригощають та пробують їм догодити. Та чоловік ніяких відмов не приймав. Виявилось: Валеріан має пристрасть до красивих, навіть сказала б, до антикварних чашок. Він повідав про родинний сервіз, навіть показав його. В результаті ми пили з чорного фарфору обрамленого тонким срібним візерунком.

Бос все більше й більше ставав ближчим, поряд з ним я забувала небезпеку й поверталась у минуле. На якусь божевільну мить, коли наші руки сплелися, мені здалося: він знає на яких струнах душі зіграти. Все ж Добровольський хоче мене завоювати.

Довелося чинити опір, нагадувати собі, що з теплого струмка води ніжності та щастя потрібно вилазити на берег. Я стояла біля вікна, дивлячись на нічні вулиці міста й думала — скільки ж жінок побувало у тут… У гостьовій кімнаті, кухні, а скільки ж дійшло до його спальні, шлях до якої ховався ж знову у темних коридорах.

— Мені все дісталось у спадок від батька, — прочистив горло Валеріан, наближаючись.

В руках він тримав невеличку коробочку з дерева. На мить я насторожилась, відчуваючи щось недобре.

— Під себе мало що змінював, смаки в нас майже одинакові, — він хмикнув, — систему особливих працівників я залишив теж.

І тут мене пройняло: на спині виступили сироти, на мить я забула як дихати.

Особливі… Так називали верхівку корпорації, тих, хто носять прикраси подаровані власником, які визначають спеціальний статус. За ними всі ганялися. Моя колишня начальниця мріяла про таку от річ… Ночами спала й у снах бачила бажану каблучку. Це навіть особливим пунктом в статуті прописано і кожен працівник має знати ці правила.

Я прикрила очі, важко зітхнувши.

«Ні… Будь ласка, ні… Не треба мені ще якось визначитись в очах інших».

Валеріан дістав з коробки перстень з криваво-червоним каменем. Поцілувавши мою руку Добровольський насадив прикрасу на палець. Я тремтіла.

— Від подібного не відмовляються, — проказав він, помічаючи гримасу жаху на моєму обличчі. — Розумію твою реакцію, Вікторіє, ти ж не хотіла подібної честі.

Я кивнула. У горлі встав клубок, наче за мною гналися десятки привидів минулого, а ще замість Валеріана стояв колишній.

— У тому весь і сенс: отримати таке можливо, якщо на меті зовсім інші плани.

— Ви затіяли зі мною брудну гру, Валеріане Віталійовичу, — все ж видавила з себе й зустрілась поглядом з ним.

— Вже на «ви», — хмикнув, — наша фамільярність зникла, — зітхнув й кинув коробку на диван.

Вона не долетіла, врізалась об шкіряне бильце і прикраси розсипались на підлогу. Кожна як на підбір: то персні з чорними каменями, то з зеленими, то з синіми… І ні однієї згадки про червоний.

— Колір теж має роль? — нервово ковтнула. — У статутах корпорації про це не вказано, але…

Валеріан кивнув. Ноги підігнулися, я вхопилась за його плече.

— Назад за забобонами батька й традиціями родини такі дарунки не повертаються, — пробубнів він, від чоловіка різко повіяло холодом, наче я зрадила якусь частину його надії, — навіть якщо людина звільниться, він залишається за нею. Врятувати може тільки смерть.

Остання фраза у його виконанні прозвучала химерно, наче ми не спокійно бесідували за кавою, відмічаючи його свято, а стали героями горору.

Я відсахнулась від чоловіка. Він вхопив мене за ліктя та притиснув до себе, провів рукою по волоссю, спустився нижче по спині.

— Не загадуй скільком дарована така честь, Вікторіє, як і не рахуй скількох мені довелось привести до своїх покоїв, — прошепотів він на вухо, — одразу повідомлю: цифри малі. Ти не перша підопічна з якою я бажаю мати роман, але й зрозуміти важко чому настільки до тебе притягує.

Прикрила очі, бажаючи все ж опинитися далеко, в братовій квартирі, чи в клубі де він зазвичай любить джаз танцювати.

— І щось мені підказує, — продовжував шепотіти Валеріан, — що то надовго. Просто так тебе нікому не віддам, май на увазі. Закохуюсь важко і до останнього не відпускаю свою половинку.

Я спробувала вивільнитися. Бос дав трішки простору, але від себе не відпустив, обхопивши мою талію, тримався поруч.

— Скажи: я тобі подобаюсь? — спитав тихо.

У тому голосі я відчувала грозу, що насувається. Сірі хмари вже насунули на небо, тільки й чекай коли дощ буде. Вмить мені перехотілося фліртувати з чоловіком, використовувати техніки, вичитані в інтернеті. Існувало бажання одне: бігти. Перстень на пальці нагадував про нове положення, нові турботи й проблеми. Корпоративне життя воно таке… Небезпечне. Якщо вірити пліткам, то такі от компанії мають за собою душок з кримінального минулого.

«От і куди ти вляпалась, Фірсанова?! — волав здоровий глузд. — Тобі минулого разу не вистачило?».