3.1

У запрошенні зазначено, що іменинник подарунка не потребує й брати з собою щось на вечірку не потрібно. Головне — прийти самій.

Я стояла у коридорі, дивлячись, як люд повільно заходить до святкової зали. Елегантна чорна сукня підкреслювала мої вигини. То здалося непоганим варіантом для урочистої події. Серед натовпу запрошених все ж відчувала себе сірою вороною. У «Фаусті» любили статусність, любили показати себе з кращої сторони. Чого варті лише дизайнерські сукні жінок і дорогі костюми чоловіків? Тут зібралися всі керівники відділів, але головного я не бачила.  У залі головний винуватець свята так і не з’явився.

Я встигла  перекинутися кількома словами зі Стеллочкою, що злякано озиралася довкола.  Здавалося, біля мене вона шукала прихистку й тому більшу частину вечора трималася поруч, сухо коментуючи вчинки колег та їхній одяг.

Намагалася не думати про дім. Микола, певно, як завжди, пішов до свого клубу танцювати джаз або ж сів розбиратися зі своїм вічним ворогом — шахами. Він усе вчив нові комбінації, розбирав партії чемпіонів. Старався — а потім наш дядько розбивав усю його стратегію за кілька ходів. У ті миті серед акул «Фаусту» мені не вистачило рідних… Молодшої сестри, що нині під наглядом дядька, тітки, що десь розважається в інших країнах зі своїми кавалерами, забувши про племінників і брата. А при думці про батьків серце защеміло… Вони так і не повернулися зі своєї останньої археологічної експедиції. Обвал стався й забрав зі собою їхні життя, як і інших шукачів істин старих віків. Іноді мені сниться, що рідненькі повертаються додому. Надія жевріє в душі, все ж тіл так і не знайшли...

Залу задекорували вишуканими квітами, столи ломилися від їжі й напоїв, але свята я не відчула. Стіни здавалися холодними й чужими. Спостерігаючи за веселощами, я подумала: то може бути перевірка. Пан керівник служби безпеки міг відкрити своє сафарі на зрадників. Копирсаючись у тривогах й доводах, спостерігаючи за танцями колег, я проігнорувала увагу чоловіка у білому костюмі. Його бачила мимоволі, але імені не запам’ятала. Якийсь дрібний начальник чи заступник… Ах, байдуже. Головне — просидіти ще якийсь час й підібрати момент, коли вже можна буде рушити додому. З цими думками я вийшла в коридор. Вадим уже намірився підійти, але Данило притримав його за лікоть. Арсеній Гнатович щось прошепотів йому на вухо, після чого Вадим зблід, глянув на мене й тяжко зітхнув.

«Дивно», — зіщулилась я.

Коридор, на диво, виявився пустим. Лиш охоронці несли свою службу, немов ті кам’яні статуї. Прослідувала далі у пошуках дамської кімнати, і…

— Кудись поспішаєте, Вікторіє? — від голосу Валеріана спина вкрилася сиротами.

Він вийшов з напівтемряви бокового коридору, поклав руки мені на плечі.

— Я вже от зі своїми справами завершив, от захотів відпочити у приємній компанії…

— Вся верхівка корпорації у вашому розпорядженні, — пробелькотіла я й обернулась.

Не люблю, коли люди от так просто підходять ззаду. Валеріан виглядав розслабленим. Він усміхнувся, коли наші погляди зустрілися.

— Віднедавна ви, Вікторіє, теж туди відноситеся, — оксамитовий голос лунав піснею спокуси.

Він пахнув ірисами й лавандою, уособлюючи в собі далекі сімейні вечори, коли ми збиралися родиною. Валеріан повертав мене у минуле. Навмисно чи ні… Але поруч з босом хотілося пережити щасливі миті знову і знову.

— Я не вашого рівня, Валеріане Віталійовичу, — прошепотіла, зазираючи у темні очі, — та й нащо вам гратися з долею звичайної дівчини? На мою посаду є кращі кандидатури — ми обидва це знаємо…

«Фірсанова, що ти твориш! — кричав здоровий глузд. — А-а-а-а! Жінко! Тобі так потрібна ця клята робота, висока зарплата… І так ледве зводиш кінці з кінцями!» — знову металася я у сперечаннях совісті. То так, то сяк… Ох, спокій тепер тільки снився.

Не знаю, яка муха мене вкусила, але глянула я на боса з викликом. Валеріан прийняв виклик… Він потягнув мене за собою далі від галасу й зайвих поглядів. Я ж сьогодні пила лише фреші, ніякого алкоголю…  Чому так крутиться голова? Чому я так млію від його погляду? Що він зі мною робить?

— Хочу з вами поговорити, — проказав він тихо, — наодинці.

Валеріан скористався картою-ключем, викликаючи ліфт. Я встигла лиш здивуватися. Він натиснув кнопку з номером двадцять сім. Його власний поверх. Туди заходити мали право обрані. Звичайному працівнику аж ніяк не дістатися до небожителів-кузенів, що вже казати про Добровольського.

Робоче місце секретарки — непримітної такої особи, сірої мишки, знаходилося навпроти ліфта. Великий… зал? Кабінет? Важко описати цю місцину з панорамними вікнами, шафами, декількома диванчиками й запахом лимонів. Я знову повернулась в дитинство… Мама любила лимонну випічку, часто готувала її для родини.

Ми пройшли далі. Валеріан не відпускав мою руку, стискаючи зап’ясток, і вів до двостулкових дверей темного кольору. Електронний замок пискнув, і ті прочинилися. Затамувала дихання, входячи у робочу обитель боса. Завдяки загадковості Добровольського створювалося враження, ніби я ступила у якесь особливе місце. Сакральне, навіть скажу так. Біля довгастого робочого столу розташовувалися крісла, у шафах стояли не теки з документами, а книги й антикварні речі. От у тьмяному світлі поблискував глобус, далі — статуетка прекрасної діви, зроблена, здавалося, із золота.

На столі залишені декілька чашок із золотими візерунками та келихи. У вазі стояли квіти, а біля вікон лежали подарункові коробки й пакети. Валеріан прочистив горло. Беззаперечно, чоловік він красивий, партія вигідна та бажана, але він — власник корпорації,  за статутом службові романи не схвалювалися. Мені здалося, що я не перша і не остання, на кого він справляв враження подібним чином… От торкнись до забороненого, до уявного плоду влади — вкуси його… Відчуй ейфорію! А далі? Впади з її висот стрімко вниз…