3.1

У запрошенні зазначено, що іменинник подарунка не потребує й брати з собою щось на вечірку не потрібно. Головне прийти самому.

Я стояла у коридорі, дивлячись, як люд повільно заходить до святкової зали. Елегантна чорна сукня підкреслювала мої вигини. То здалось непоганим варіантом для урочистої події. Серед натовпу запрошених все ж відчувала себе сірою вороною. У «Фаусті» любили статусність, любили показати себе з кращої сторони. Чого вартують тільки дизайнерські сукні жінок й дорогі костюми чоловіків. Тут зібралися всі начальники відділу, але головного я не бачила. Винуватець свята не показувався й пізніше. Я встигла перекинутись словами зі Стеллочкою, що злякано озиралась по сторонах. Навіть здалося, що біля мене вона шукала якийсь прихисток, й трималась більшу частину вечора сухо коментуючи вчинки колег чи їх одежі. Я все ж приборкувала думку щодо дому. Микола, мій брат, певно, як завжди, пішов до свого клубу танцювати джаз або ж сів розбиратися зі своїм вічним ворогом — шахами. Він все вчив нові комбінації, роздивлявся партії чемпіонів, старався… Старався, щоб дізнатися, що наш дядько розбив всю його стратегію за декілька ходів. У ті миті серед акул «Фаусту» мені не вистачило рідних. Молодшої сестри, що нині під наглядом дядька, тітки, що десь віджинає в інших країнах зі своїми кавалерами, забувши про племінників і брата. А при думці про батьків серце кольнуло… Вони так й не повернулися зі своєї останньої археологічної експедиції. Обвал трапився й забрав зі собою їх життя, як і інших шукачів істин старих віків. Іноді мені сниться ночами, що рідненькі повертаються додому. Надія жевріє в душі, все ж тіла не знайдені…

Залу задекорували вишуканими квітами, столи ломились від їжі й напоїв, але свята я не відчула. Стіни холодні й чужі, а спостерігаючи чужі веселощі, в голову закралась думка: то може бути перевірка. Пан керівник служби безпеки міг відкрити своє сафарі на зрадників. Копаючись у тривогах й доводах, спостерігаючи за танцями колег, я відмахнулась від уваги чоловіка у білому костюмі. Його бачила мимоволі, але імені не запам’ятала. Якийсь мілкий начальник чи замісник… Ах, байдуже. Головне просидіти ще якийсь час й підібрати момент, коли вже можна буде рушити додому. І з тим, я вийшла до коридору, оминаючи увагу Вадима, якого за лікоть притримав Данило, а потім на вухо щось прошепотів і Арсеній Гнатович, після чого Вадим зблід, глянув на мене й важко зітхнув.

«Дивно», — зіщулилась я.

Коридор, на диво, виявився пустим. Лиш охоронці несли свою службу, немов ті кам’яні статуї. Направилась далі у пошуках дамської кімнати, і…

— Кудись поспішаєте, Вікторіє? — від голосу Валеріана по спині пройшлись сироти.

Він вийшов з напівтемряви бокового коридору, поклав руки мені на плечі.

— Я вже от зі своїми справами завершив, от захотів відпочити у приємній компанії…

— Вся верхівка корпорації у вашому розпорядженні, — пробелькотіла я й обернулась.

Не люблю, коли люди от так просто підходять з-за спини. Валеріан виглядав розслабленим. Він усміхнувся коли наші погляди зустрілись.

— З недавніх пір ви, Вікторіє, теж туди відноситесь, — оксамитовий голос лунав піснею спокуси.

Він пах ірисами й лавандою, уособлюючи в собі далекі сімейні вечори, коли ми збирались родиною. Валеріан повертав мене у минуле. Спеціально чи ні… Але поруч з босом хотілось пережити щасливі миті знову і знову.

— Я не вашого рівня, Валеріане Віталійовичу, — прошепотіла, зазираючи у темні очі, — та й нащо вам гратися з долею звичної дівчини? На мою посаду є кращі кандидатури, ми обидва це знаємо…

«Фірсанова що ти твориш! — кричав здоровий глузд. — А-а-а-а! Жінко! Тобі так потрібна ця клята робота, висока зарплата… Ледь так кінці з кінцями зводиш!» — знову металась я у сперечаннях совісті. То так, то сяк… Ох, спокій тепер тільки снився.

Не знаю, яка муха мене вкусила, але глянула я на боса з викликом. Валеріан не залишився осторонь… Він потягнув мене за собою далі від галасу й зайвих поглядів. Наче сьогодні пила лиш фреші, ніякого алкоголю… Але чому так голова крутиться? Чому так я млію від його погляду? Що він зі мною робить?

— Хочу з вами поговорити, — проказав він тихо, — наодинці.

Валеріан скористався картою-ключем, викликаючи ліфт. Я встигла лиш здивуватися, коли він натиснув на кнопку двадцять сьомого поверху — власного. Туди заходити мали право обрані. Звичному працівнику аж ніяк не дібратися до небожителів-кузенів, що вже казати про Добровольського.

Місце секретарки боса — непримітної такої особи, сірої мишки, знаходилось напроти ліфту. Великий… зал? Кабінет? Важко описати цю місцину з панорамними вікнами, шафами, декількома диванчиками й запахом лимонів. Я знову повернулась в дитинство… Мама любила лимонну випічку, часто готувала її для родини.

Ми пройшли далі. Валеріан не відпускав мою руку, стискаючи зап’ясток, вів до двостулкових дверей темного кольору. Електронний замок пискнув, і ті прочинилися. Затамувала дихання, входячи у робочу обитель боса. Завдяки загадковості Добровольського, створювалось враження, ніби я ступила у якесь особливе місце. Сакральне, навіть скажу так. Біля продовгастого робочого столу розташовувались крісла, у шафах знаходились не численні теки з документами, а антикваріат з книгами. От у тьмяному світлі поблискував глобус, далі — статуетка прекрасної діви, зроблена, здавалось, з золота.

На столі залишені декілька чашок з золотими візерунками та бокали. Квіти стояли в вазі, а біля скла вікон валялись подарункові коробки та пакети. Валеріан прочистив горло. Беззаперечно — чоловік він красивий, партія вигідна та бажана, але він — власник корпорації, а статутом службові романи не схвалені. Мені здалось, що я не перша і не остання, на кого він справляв враження подібним чином… От торкнись до забороненого, до уявного плоду влади — вкуси його… Відчуй ейфорію! А далі? Впади з її висот стрімко в низ…