Глава 3

Страх сказати «ні» інколи коштує занадто дорого.

Я отетеріла, коли побачила Арсенія Гнатовича, голову служби безпеки корпорації, з букетом криваво-червоних троянд. Він стояв на порозі загального кабінету, де якраз зібралися всі підопічні у розпалі робочого дня. Чоловік носив суворий темний костюм та білосніжну сорочку. Сам він високого зросту, широкоплечий, а під лівим оком — неприємний шрам. Такий гляне на тебе і душа в п’ятки заб’ється…

Вмить вулик життя затих, перетворився у Сахару. Здавалось, у цій тиші зараз з’явиться перекотиполе. Я оглянулась, щоб помітити жах, що закарбувався на обличчях співробітників. Зазвичай вважалось, коли Арсеній заходить у якийсь з відділів, розпочинаються серйозні проблеми. Сироти пройшлись по спині.

— Вікторіє Ігорівно, — прозвучав мелодійний голос чоловіка, — дозвольте руку поцілувати.

«Що?! Що коїться?!» — волали буквально мої думки.

Здається, доведеться вночі намотати на мотоциклі не одне коло, щоб заспокоїти нерви. Клята робота…

— Звісно, — промовила я тихо й прочистила горло.

Подавши долоню Арсенію, затремтіла, коли його губи торкнулися ніжної шкіри.

— Просили передати, — хижо повідомив він, — запрошення як ні як.

Він вручив мені букета, а потім — білий конверт. Щось не пам’ятаю, щоб у нас таким чином заробітну плату давали. Серце вискакувало з грудей, мене кинуло в піт. Не знала чого очікувати від цього «сюрпризу». Народ за спиною зітхнув з полегшенням, зрозумівши — жертва Арсенія нині тільки я.

— Наш вельмишановний роботодавець запрошує вас на святкування свого дня народження, — почав він тихо, вивівши мене у коридор.

«Ой, зараз підуть плітки, що я сплю з головою служби безпеки… Тією людиною, з володінь якої у „Фаусті“ можна не повернутись, якщо туди потрапиш. Стоп! Фірсанова… День народження?» — внутрішній монолог переходив з паніки до здивування і до жаху.

— Ем, — тільки видала я, вказуючи на білосніжний конверт.

— Не переживайте, Вікторіє, — зненацька розвернувся Арсеній й зазирнув мені прямісінько в очі, немов хотів дізнатися якусь таємницю, — Валеріан Віталійович попросив особисто передати вам запрошення, як на торжество його свята, так і чергової річниці корпорації.

Я прочистила горло і кивнула. За видатну дату компанії пам’ятала, адже нині всі проєкти щодо новин тільки з цієї теми. Тим паче Арсеній застав нас у розпалі обговорення святкового дизайну сайту. Тільки цього ще не вистачає…

Пройшла до свого кабінету, відкривши двері, пропустила чоловіка в середину. Він, наче п’явка, вчепився слідом і не хотів відпускати, поки вдосталь крові не вип’є. Іноді здається — вся верхівка «Фаусту» така… Якщо все перевести у містичну грань, вийде непоганий роман.

— Затишно тут у вас, — промовив Арсеній, озираючись.

Навряд творчий безлад навіював ноти домашнього затишку, але чоловік прикрив за собою двері й пройшовся, наче господар цих стін. Я ж все досі ніяковіла й збиралась з думками, щоб не вдарити в грязюку обличчям. Персикові стіни мого кабінету перекликалися з панорамними вікнами та невеличким простором в якому все: і кавомашина, і необхідне для роботи обладнання на столі, шафка з документами, диванчик та комод з особистими речами. Я так і не встигла облаштувати все під себе. Часу видалось мало, а метатися між хмарочосом корпорації та редакцією нашої газети ще та вдача.

— Спостереження за вами показують хороший результат, — спокійно почав він та поклав руку на мій робочий стіл.

Знову нахилився, ловлячи зоровий контакт.

— Усілякі провокації щодо зради корпорації ви пройшли з гідністю, не піддалися на великі суми… Не те, що ваша, кхм, попередниця.

Дрож пройшовся тілом. Все ж Олександра зникла не за власним бажанням? Їй допомогли зробити вибір?

— Будьте обережні, Вікторіє. Влада робить людей сліпими.

На тому він і завершив розмову, залишивши мене у глибоких роздумах. От наче і базову істину сказав, наче й попередив, і я ні в чому не винна, а на душі так погано стало. Останнє, що мене добило це те запрошення. Святкування дня народження виявляється сьогодні ввечері. Зітхнувши, я взялась за голову.

І що накажете мені з цим робити?