Глава 3

Страх сказати «ні» інколи коштує занадто дорого.

Вікторія

Я отетеріла, коли побачила Арсенія Гнатовича, голову служби безпеки корпорації, з букетом криваво-червоних троянд.  Він стояв на порозі загального кабінету, де в розпалі робочого дня працювали всі мої підопічні.На ньому — суворий темний костюм та білосніжна сорочка. Сам він високого зросту, широкоплечий, а під лівим оком — неприємний шрам. Такий гляне на тебе, і душа в п’ятки заб’ється…

Вмить вулик життя затих, перетворився на Сахару. Здавалося, у цій тиші зараз з’явиться перекотиполе. Я оглянулась, щоб помітити жах, що закарбувався на обличчях співробітників.  У нас вважалося: якщо Арсеній заходить до якогось із відділів, починаються серйозні проблеми. У мене сиротами вкрилося тіло.

— Вікторіє Ігорівно, — прозвучав мелодійний голос чоловіка, — дозвольте руку поцілувати.

«Що?! Що коїться?!» — волали буквально мої думки.

Здається, доведеться вночі намотати на мотоциклі не одне коло, щоб заспокоїти нерви. Клята робота…

— Звісно, — промовила я тихо й прочистила горло.

Подавши долоню Арсенію, затремтіла, коли його губи торкнулися ніжної шкіри.

— Просили передати, — хижо повідомив він, — запрошення як-не-як.

Він вручив мені букет, а потім — білий конверт. Щось не пам’ятаю, щоб у нас таким чином заробітну плату давали. Серце вискакувало з грудей — мене кинуло в піт. Не знала, чого очікувати від цього «сюрпризу». Народ за спиною зітхнув з полегшенням, зрозумівши, що жертва Арсенія нині тільки я.

— Наш вельмишановний роботодавець запрошує вас на святкування свого дня народження, — почав він тихо, вивівши мене у коридор.

«Ой, зараз підуть плітки, що я сплю з головою служби безпеки… Тією людиною, з чиїх володінь у «Фаусті» можна й не повернутися, якщо туди потрапиш. Стоп! Фірсанова… День народження?» — внутрішній монолог переходив від паніки до здивування, а від нього — до жаху.

— Ем, — тільки й видала я, вказуючи на білосніжний конверт.

— Не переживайте, Вікторіє, — зненацька розвернувся Арсеній і зазирнув мені прямісінько в очі, немов хотів дізнатися якусь таємницю, — Валеріан Віталійович попросив особисто передати вам запрошення як на торжество його свята, так і на чергову річницю корпорації.

Я прочистила горло і кивнула. Про видатну дату компанії пам’ятала, адже нині всі новинні проєкти присвячені саме цій темі. Тим паче, Арсеній застав нас у розпалі обговорення святкового дизайну сайту. Тільки цього ще не вистачає…

Пройшла до свого кабінету, відкривши двері, пропустила чоловіка всередину. Він, наче п’явка, причепився до мене й подався слідом. Іноді здається — вся верхівка «Фаусту» така… Якщо все перевести у містичну площину, вийде непоганий роман.

— Затишно тут у вас, — промовив Арсеній, озираючись.

Навряд чи творчий безлад навіював ноти домашнього затишку, але чоловік прикрив за собою двері й пройшовся, наче господар цих стін. Я ж все досі ніяковіла й збиралася з думками, щоб не осоромитися.  Кабінет був невеличким: персикові стіни, панорамні вікна, кавомашина, стіл із необхідним обладнанням, шафка з документами, диванчик і комод з особистими речами. Я так і не встигла облаштувати все під себе. Часу було замало, а постійно метатися між хмарочосом корпорації та редакцією нашої газети — ще те випробування.

— Спостереження за вами дало хороші результати, — спокійно почав він та поклав руку на мій робочий стіл.

Знову нахилився, ловлячи зоровий контакт.

— Усі перевірки на лояльність до корпорації ви пройшли гідно. Не спокусилися запропонованими сумами... Не те, що ваша, кхм, попередниця.

Дрож пройшовся тілом. Все ж Олександра зникла не за власним бажанням? Їй допомогли зробити вибір?

— Будьте обережні, Вікторіє. Влада робить людей сліпими.

На тому він і завершив розмову, залишивши мене у глибоких роздумах. От наче і базову істину сказав, наче й попередив, і я ні в чому не винна, а на душі так погано стало. Останнім мене добило запрошення. День народження, виявляється, святкуватимуть уже сьогодні ввечері. Зітхнувши, я взялася за голову.

І що накажете мені з цим робити?