2.1

— Непоганий постріл, як для любителя.

Хтось з-за спини аж присвиснув. А я навіть не почула його кроки, зосереджена результаті. Постріл пролунав з хвилину тому. Я вже здійняла незручні навушники й нервово посміхнулась, відчуваючи, як стає легше.

 Так… Механізми регуляції стресу у мене особливі. Усі емоції накопичуються й переходять в агресію, а потім себе залишається лиш тримати в руках. І, чесно сказати, то причина через яку переїхала до іншого міста. Потім, з часом, сюди потрапив й мій брат Олег. Але то інша історія.

— Перепрошую, — я віддала інструктору зброю й глянула на незнайомця.

Для будь-якого б місця він виглядав б незвично: волосся на голові неакуратно вкладене, деякі прядки збилися в кучері. Сині очі чоловіка дивилися пронизливо, наче хотіли дізнатися всі потаємні таємниці. Вдягнений він у сорочку в клітинку та звичайні темні джинси. Такий собі випадковий перехожий, чужий для всього світу, тільки не для тиру з його напівтемною атмосферою й сірими стінами, просоченими запахом порохових газів й мастил для зброї. Мені здалося — він почував себе тут, немов в дома. Дихав легко, ходив безшумно, не плутався у рядах з мішенями й стійках з захисним спорядженням. Ба навіть мій інструктор глянув на нього з повагою.

— Артур, — протягнув він руку. — Новенька, так?

— Вікторія, — відповіла я й стиснула його долоню.

— Могла б потрапити прямісінько в десятку, — прочистив горло він, — просто новачки часто смикають спусковий гачок, через це куля піде вниз або вбік.

Я насупилась, не розуміючи до цього ця лекція. Обернулась і завмерла: мій інструктор наче крізь землю провалився. Отут він був, а тепер і слід його зник.

Артур, тим часом, підійшов до однієї з шафок, використавши електронний ключ, відкрив дверцята й дістав чорну коробочку.

— Якщо хочеш, можу допомогти, — пробубнів чоловік, — Ерік не скоро повернеться.

— Що коїться? — по спині пройшли сироти. — Хто ти? Інструктор? Щось я тебе тут не спостерігала на дошці співробітників.

— Заспокойся, — хмикнув він. — Мій… Кхм, родич володіє цим місцем, тому я в курсі усіх справ. В них термінова нарада. Керівництво приїхало.

— Досить підозріло, — пробубніла я й склала руки на грудях. — Інструктор зривається посеред заняття, приходить якийсь тип… А може ти взагалі зараз поцілиш в мене…

— Паранойя твоя супутниця? — тихо перепетав він.

Та зверхня посмішка мене дратувала. Так хотілось підійти й дати йому ляпаса, що аж руки засвербіли.

— Тривожність висока, — мовив менторським тоном. — Ну, руки в тебе тремтять від ареналіну, але…

— Робота в мене зі високим рівнем стресу, — пробубніла я й розвернулась.

Тут же поклала на місце навушники й окуляри, збираючись забратися з цього місця геть. Здається, хотіла розрядки, а зробила гірше… Як завжди. Ейфорія, що ще досі жевріла в мені після першого заняття, зникла. Всі картинки-спогади вмить стали сірими, а запах приміщення неприємним. Сам той Артур — недобрий. Такий дивиться на людину, корчить з себе хорошого, а потім озираєшся — і людини то нема.

— Тримай, — він ледь чи не силоміць сунув мені свою візитку. — Приходь на лекції чи консультації, допоможе врегулювати стрес.

Сріблясті літери на чорному фоні повідомляли: Артур Ковальський. Практичний психолог, коуч. Діагностика. Консультування. Психокорекція.

Ще я на доторк відчула тиснення візерунків на одному з краєчків клаптика картону.

— І чим ти допоможеш? — фиркнула я, окинувши його поглядом. — Спочатку себе врятуй, он з кубла на голові розпочни…

Коли я наблизилась до дверей, пролунав постріл. На мить все життя пролетіло перед очима, навіть славнозвісне світло в кінці тунелю побачила, й байдуже, що то світильник.

«Жива», — зітхнула й прикрила очі.

Візитку нечепури Артура я зіжмакала у долонях, але не викинула, закинула у сумку, тільки та на очі трапилася.

«Клятий Добровольский зі своїми лічилками! Кляте все!» — думала, швидко збираючись.

Що ж, не судилося стрільбі стати моїм новим вподобанням, більше я в цей тир ні ногою! Доведеться зганяти стрес старим й добрим методом — мотоциклом.