Глава 2

Все почалось з  бажання помститися за старі борги.

— Ось він! Нащадок сімейної справи, — прохрипів чоловік, даруючи мені погляд повний презирства.

Його поведінка вже давно мене не чіпляла. За роки батькової ненависті я встиг віднайти броню, що захищала від його витівок, коли ми зустрічалися. Вкрай рідко, ще рідше спілкувалися. Чужі люди, що скажеш…

Ольгерд Іванович Лопата — власник скромної корпорації з виготовлення комп’ютерної техніки. Мій батько. Іноді людиною його назвати важко, але він мав високий зріст, сиву чуприну, неприємні, різкі риси обличчя. Настрій його змінювався по десять разів на годину, зате одне залишалось стабільним — любов до жінок. Саме тому і його покинула мати, саме тому довгих десять років я жив у спокої, аж поки у двері не постукала реальність — матінки не стало. Відтоді мені довелося миритися з загонами старого блудника, батькові стукнуло п’ятдесят п’ять у цьому році. Єдине з чим поталанило — нас з мамою він особливо не світив, та й мене знало вузьке коло ближніх людей.

— Знав би, що матиму такого сина, не одружувався б зовсім, — старий сів за стіл, посунув стос документів, — таке відчуття: від першої ліпшої служительки кохання щось краще б вродилось.

Так… Легковажних жінок він називав саме так. За все своє життя, я ніколи не чув, щоби Ольгерд Іванович на продажну жінку криве слово сказав. Співбесідник ще раз зиркнув на мене, немов би бажаючи вловити реакцію, побачити хоч якісь емоції.

Я залишався незворушним, тільки стиснув підлокітник стільчика на якому сиджу.

— Ти хоч барбера можеш нормального знайти, знову до мене приперся зі своїм кублом на голові, — фиркнув батечко, вказуючи на мої кучері. — Все сидиш у своїх кабінетах і втираєш людям про успішний успіх.

Я прикрив очі. Головне витримати отой маразм старості. Якщо Ольгерд мене покликав, значить для чогось я йому потрібен. Зараз побурчить, а потім дійде до справ. Він завжди так поводився.

— От скажи мені, Артуре, — почав він після тривалої паузи, — ти хочеш повернутися до справ? Мати нормальні гроші врешті-решт, а не жити на ті копійки, які заробляєш на своїй психологічній діяльності.

Я помовчав. Не дивлячись на певний успіх з клієнтами, справи в мене йшли кепсько, грошей не вистачало, ледь кінці з кінцями зводив.

— Припустимо є така можливість, — тихо проказав, натягнувши посмішку. — Невже у тебе нестача кадрів? Щоб ти просив мене…

Те, як він вишурнув нас з матір’ю на вулицю я ніколи не забуду. Свіжо в пам’яті те, як їй доводилось просити у нього гроші, бо нам банально на їжу не вистачало. Тяжкі були часи, саме тоді я почав працювати у підлітковому віці, скільки мені… П’ятнадцять наче виповнилося. І стільки ж пройшло з тих подій.

— Я дозволю користуватися тобі своїми активами, — пробубнів Ольгерд і тут же посунув мені банківську карту. — По документах ти прямий нащадок компанії, тому берися за розум.

— З чого така доброта прокинулась? Сентиментами ти раніше не страждав.

— Онуків хочу побачити, — проказав сухо батько й кашлянув. — Ти незрозуміло з ким вештаєшся, Ілля он взагалі припустив, що ти любитель тойво… Чоловіків.

Ілля — місцевий шпигун, голова служби безпеки. З тих часів, коли «Фобос» почав розробляти програми для комп’ютерів, а згодом й ігри, у корпорації завелися щурі. Ті, хто працюють на «Фауста».

— Он нарешті отримаєш нормальні гроші, знайдеш хорошу жінку…

— Ти повернеш мені материн будинок, — перебив його я, — прямо сьогодні перепишеш його на мене, ти його в неї відібрав…

Ольгерд насупився. Хоч би якою скотиною він не був, але ніколи не любив, коли його, як шкодливого кота, у підозрілу калюжку носом тикали.

— Ти нічого не знаєш, — почав він, аж встав з-за столу. — Ти…

— Будинок мій по праву, май совість хоч після смерті дружини, — спокійно сказав я, склавши руки на грудях.

З хвилину старий думав. Навіть зморшки з’явились на його лобі. Він наче звішував рішення на якихось невидимих вагах.

— Добре, — зрештою проказав Ольгерд й опустився в шкіряне крісло, — все одно в могилу зі собою не заберу.

— Тепер кажи, що хочеш.

— Мені потрібен Добровольский… Ні, не так… Я хочу, щоб ти знайшов спосіб розтрощити власника «Фауста». Будь-як. Які методи обереш, байдуже. Доведи, що ти готовий працювати на благо родини, Артуре.

Я поклав банківську карту у свій гаманець й потарабанив пальцями по столу.

— Подумаю, що з цим можна вдіяти.

— Артуре, прийшов час їм віддавати старі борги, ти ж не спустив їм з рук життя своєї сестри?