Глава 2

Все почалося з бажання помститися за старі борги.

Артур

— Ось він! Нащадок сімейної справи, — прохрипів чоловік, даруючи мені погляд, повний презирства.

Його поведінка вже давно мене не чіпляла. За роки батькової ненависті я встиг віднайти броню, що захищала від його нападок. Зустрічалися вкрай рідко, ще рідше спілкувалися. Чужі люди, що скажеш…

Ольгерд Іванович Лопата — власник скромної корпорації з виготовлення комп’ютерної техніки. Мій батько.  Людиною його іноді назвати було важко, хоча зовні він цілком на неї скидався: високий, із сивою чуприною та різкими рисами обличчя. Настрій його змінювався десять разів на годину, зате одне залишалося стабільним — любов до жінок. Саме тому й його покинула моя мати, саме тому довгих десять років я жив у спокої, аж поки у двері не постукала реальність — матінки не стало. Відтоді мені довелося миритися із загонами старого блудника. Батькові стукнуло п’ятдесят п’ять цього року. Єдине, з чим поталанило, — нас з мамою він особливо не світив, та й мене знало вузьке коло близьких людей.

— Знав би, що матиму такого сина, не одружувався б зовсім, — старий сів за стіл, посунув стос документів, — таке відчуття: від першої ліпшої служительки кохання щось краще б вродилося.

Так… Повій він називав саме так. За все своє життя я ніколи не чув, щоби Ольгерд Іванович на таку жінку криве слово сказав. Співбесідник ще раз зиркнув на мене, немов  бажаючи вловити реакцію, побачити хоч якісь емоції.

Я залишався незворушним, тільки стиснув підлокітник стільчика, у якому сидів.

— Ти хоч барбера можеш нормального знайти, знову до мене приперся зі своїм кублом на голові, — фиркнув батечко, вказуючи на мої кучері. — Все сидиш у своїх кабінетах і втираєш людям про успішний успіх.

Я прикрив очі. Головне — витримати отой маразм старості. Якщо Ольгерд мене покликав, значить, для чогось я йому потрібен. Зараз побурчить, а потім дійде до справи. Він завжди так поводився.

— От скажи мені, Артуре, — почав він після тривалої паузи, — ти хочеш повернутися до справ? Мати нормальні гроші врешті-решт, а не жити на ті копійки, які заробляєш на своїй психологічній діяльності.

Я помовчав. Незважаючи на певний успіх у роботі з клієнтами, справи в мене йшли кепсько: грошей не вистачало — ледь кінці з кінцями зводив.

— Припустимо, є така можливість, — тихо проказав, натягнувши посмішку. — Невже у тебе нестача кадрів, що б ти просив мене?

Те, як він вишвирнув нас із матір’ю на вулицю, я ніколи не забуду. Досі пам'ятаю, як їй доводилося просити у нього гроші, бо нам банально на їжу не вистачало. Тяжкі були часи, саме тоді я почав працювати у підлітковому віці, скільки мені… П’ятнадцять, наче виповнилося. І стільки ж пройшло з тих подій.

— Я дозволю користуватися своїми активами, — пробубнів Ольгерд і тут же посунув мені банківську картку. — За документами ти прямий спадкоємець компанії, тому берися за розум.

— Звідки така доброта прокинулась? Сентиментами ти раніше не страждав.

— Онуків хочу побачити, — проказав сухо батько й кашлянув. — Ти незрозуміло з ким вештаєшся, Ілля, он взагалі припустив, що ти любитель тойво… Чоловіків.

Ілля — місцевий шпигун, голова служби безпеки. З тих часів, коли «Фобос» почав розробляти програми для комп’ютерів, а згодом і ігри, у корпорації завелися щурі. Ті, хто працює на «Фауста».

— Он нарешті отримаєш нормальні гроші, знайдеш хорошу жінку…

— Ти повернеш мені материн будинок, — перебив його я, — прямо сьогодні перепишеш його на мене. Ти його в неї відібрав…

Ольгерд насупився. Хоч би якою скотиною він не був, але ніколи не любив, коли його, як шкодливого кота, у підозрілу калюжку носом тикали.

— Ти нічого не знаєш, — почав він, аж встав з-за столу. — Ти…

— Будинок мій по праву, май совість хоч після смерті дружини, — спокійно сказав я, склавши руки на грудях.

Хвилину старий думав. Навіть зморшки з’явилися на його лобі. Він наче зважував рішення на якихось невидимих вагах.

— Добре, — зрештою, проказав Ольгерд й опустився в шкіряне крісло, — все одно в могилу зі собою не заберу.

— Тепер кажи, що хочеш.

— Мені потрібен Добровольський… Ні, не так… Я хочу, щоб ти знайшов спосіб розтрощити власника «Фауста». Будь-як. Які методи обереш, байдуже. Доведи, що ти готовий працювати на благо родини, Артуре.

Я поклав банківську картку до свого гаманця й потарабанив пальцями по столу.

— Подумаю, що з цим можна вдіяти.

—  Артуре, настав час змусити їх повернути старі борги. Ти ж не збираєшся спускати їм із рук смерть своєї сестри?