1.1

Валеріан

— Ого, — Вадим аж присвиснув і ледь не підскочив на сидінні, — оце я розумію фігура!

Якби ми не їхали в машині, він, певно, до небес злетів від цікавості.

— Заспокойся, — копнув переднє сидіння Данило, прохрипівши. — Тобі твоїх кхм… Фей кохання не вистачає?

Я врешті підвів погляд від телефону, вдивляючись у причину збудженого стану підопічних. Поряд із нашою машиною стояв мотоцикл, а на ньому… Мотоциклістка з витонченими формами в шкіряній курточці й штанах, що підкреслювали все потрібне. Обличчя я не бачив — його приховував шолом.

«Незнайомка в суцільно чорному, на сталевому вороному коні… Цікаво! Я б і сам на такому покатався», — думав, пропускаючи повз вуха репліки Вадима.

Він усе намагався роздивитися, що ж то за таємнича дама така.

— Годі, — буркнув водій, а за сумісництвом — наш голова служби безпеки. — Розкукурікалися, мов ті півні, — бубнів він, — жінки в житті не бачили, чи що?

Я знову повернувся до недавніх роздумів. Конкуренти вийшли з тіні, вставляючи всілякі палиці в колеса. Вчора сервер нашої онлайн-гри впав від спам-відвідувачів. Учора сервер нашої онлайн-гри ліг через чергову атаку ботів. Її ми пережили, але що буде далі? Ех, дорого мені обійдуться батькові борги — невже старий не зміг розібратися з ворогами? А такий мастак на усілякі справи був, хоч днем з ліхтарем шукай.

Батько передав мені «Фауст», бо захотів відпочинку та спокійного життя. Не сказати, що до цього я був цілковито відсторонений від справ, але й активної участі в них не брав. Іноді рішення батька здавалися мені чистим божевіллям. Часто, засинаючи, я думав, що змусило його так різко змінитися, але відповіді не знаходив. Старий щось приховував.

— Ох, як обганяє машини красуня, — знову озвався Вадим.

Він навіть нахилився вперед, щоб ближче роздивлятися фігурку на мотоциклі. Й тут же отримав потиличника від Арсенія Гнатовича, а Данило знову копнув крісло.

— Та гарна-гарна, — прошипів Арсеній. — Ти губу закачай, — він вказав на заднє сидіння, тобто на мене. — Якщо вона Валеріану сподобалася, будеш потім ходити й червоніти.

— Годі вам! — врешті не витримав я. — Ви про роботу думайте, про нові протоколи безпеки, готуйте оновлення, а не по жінках ходіть, й буде вам щастя.

Згадавши вчорашнє, я прочистив горло й окинув своїх заступників суворим поглядом.

— Якщо інцидент з Фірсановою повториться ще раз, — сказав сухо й глянув на дорогу, — віддам у лапи Арсенія Гнатовича, сходите на його поверхи, може, й людьми станете.

Данило кивнув, роздивляючись хмари. Йому згадувати Вікторію Фірсанову після вчорашнього розгону й перевірки, ох, як не бажалося. Вадим кивнув.

— Все буде добре, босе, — проказав він, шукаючи незнайомку-мотоциклістку, — особисто простежу.

— Зроби ласку і цього разу не зганьбись знову, сил вже немає вас терпіти.

Тим часом машина повернула до воріт корпоративного хмарочоса. Ворота вже були відчинені, й здалося, ніби я побачив, як в’їжджає наша незнайомка до підземного паркінгу. Хмикнув і заховав телефон, а вже коли ми опинилися на місці, я побачив той самий мотоцикл. Він стояв неподалік.

— Ух, і кого з наших я пропустив… — задумався на мить Вадим і почесав підборіддя. — Ну, я б ці стегна точно помітив…

Арсеній прочистив горло, нагадуючи про нас. Заступник потупився.

— Дітям по двадцять сім років, вітер в голові, — розвів руками голова служби безпеки. — Йдемо, Валеріане Віталійовичу, а ці хочуть, хай залишаються, може, випарами бензину подихають, в голові якась подоба мозку проснеться.

Ми піднялися до головного холу, минаючи величезні колони й зелень у вазонах. Навіть брудна підлога, яку зазвичай натирали до блиску, не змогла відвернути мою увагу від знайомої постаті біля рецепції.

— Ти знав, що то Фірсанова? — спитав я в Арсенія. — Хитрий ти лис…

Він кивнув і погладив вуса. Вікторія, тим часом, навіть нас не помітила, пройшла до ліфта, тримаючи в руках славнозвісний шолом зі зображенням срібного метелика збоку. Я спостерігав за нею, мов заворожений, й все ніяк не міг второпати: а чого так хочеться на неї дивитися? Здавалося б, звична собі дівчина, що стала жертвою мого гарного настрою і трішки дурного гумору… Обирати людей на важливі посади за допомогою дитячої лічилочки — оце я тоді вигадав…

— Вона з редакції приїхала, — прошелестів збоку голос Арсенія, —  щочетверга та щоп’ятниці повертається звідти, а в інші дні, окрім середи, їде туди на вечір. Всіх наших акул пера контролює й сама пише якісні статті. Молодець яка!

З усього виходило: він її нахвалює, тобто кандидатура Вікторії вже пройшла перевірку служби безпеки. Я Арсенія знав… Він ще за час роботи на батька відрізнявся зайвим педантизмом і божевільним бажанням знати про все і всіх. Ще досі ті, хто отримують апартаменти у корпоративній будівлі, підписують згоду на ймовірне прослуховування своїх кімнат. Злий жарт та й годі.

Врешті люди почали нас помічати. Зблідли й дівчата за рецепцією.

— Розберись з безладом, що тут коїться, — пробуркотів я, — а ще особову справу Фірсанової хай принесуть на мій поверх. І, кажучи про неї, маю на увазі все. Все, що вдалося тобі нарити з того часу, коли ти сам нею зацікавився.