Глава 1

Все почалось з його любові до кави та красивих жінок.

— Кави хочете, Вікторіє?

Оксамитовий голос став тим самим громом серед блакитного неба у сонячну днину. Я різко зупинилась й зціпеніла. Він сидів у приймальні одного зі своїх замісників.

— Доброго дня, Валеріане Віталійовичу, — натягнула посмішку, ніяковіючи.

Тепер зрозуміла чого коридори корпорації схожі на пустелю — люд попросту злякався. Господар бажає у володіннях своїх гуляти, от всі по закутках зашилися.

Я ж відчула, як по тілу пройшовся дрож, як пересохло горло. Чесно… Валеріана боялась. Бос надто непередбачуваний, вже любить гратися з людськими долями, як дитина з іграшками. Декілька місяців тому, йому в голову прийшла прекрасна ідея: обрати керівника відділу новин корпорації за допомогою дитячої лічилки.

Чи варто казати мені, що з тої пори життя стало схожим на пекло? Чи варто заїкатися — його витівка перевернула життя з ніг на голову. В корпорації таких от «вискочок» ніхто не любив. Кожен мав свої зв’язки, потопав у інтригах, а ще ледь чи не зубами вигризав своє положення. От тільки Валеріан хотів чхати на чиїсь зусилля.

— Стеллочко, — ледь чи не проспівав бос, глянувши на секретарку, — зроби й Вікторії кави, будь ласка.

Стеллочка Андріївна зиркнула на мене, як зацькована кобра перед укусом. Ми з нею тримали нейтралітет, але зараз, судячи з її обличчя, зрозуміло: або в ту каву насипле солі, або плюне.

— Що ви, — заметушилась я, зронивши на підлогу теку з документами, — недавно мала обід, кофеїн мені зараз буде зайвим.

Потупила погляд, ховаючи відверту брехню. Каву я любила, як і гарних чоловіків. Ненароком на теці зламалась кліпса, й папери розсипались на підлозі, роблячи з мене незграбу. Важко зітхнувши, я прийнялась збирати необхідне, лаючи свою долю.

— Тоді не треба кави, Стеллочко, — промовив бос, наблизившись.

Він допоміг підібрати мені папери, але останній документ не віддав. Валеріан Вікторович затримав погляд на правках до важливого проєкту. Він насупився, коли глянув на дату.

Вже майже тиждень бігаю по його замісниках, намагаючись узгодити той клятий макет газети, а ще оформлення сайту гри, над якою працює корпорація. Якщо своїх підлеглих мені вдалося якось підкорити тими крихтами влади, то повпливати на мастодонтів корпорації «Фауст» не вдалось. От й бігала, як неприкаяна з одного кабінету в інший… Вадиму Назаровичу й Данилу Мирославовичу нічого з затримки не станеться, вся відповідальність на мені.

Я нервово ковтнула від виразу обличчя боса. Інстинктивно подалась назад, а він вхопив мене за зап’ясток.

— І як довго, Вікторіє Ігорівно, ви затверджуєте правки та нові проєкти? — спитав він тихо.

У його голосі — невдоволення й загроза, як та сіра хмара, що тільки на небі показалася. Я схилила голову, не бажаючи відповідати. Якщо скажу правду — тоді точно можна звільнятися. Валеріан день-два й поїде до іншого філіалу, а ці акули корпоративні потім мене живцем зжеруть.

— Фірсанова, — його рука вхопила моє підборіддя, змушуючи зустрітися з ним поглядом. — Я спитав, відповідайте!

Ох, як би не зомліти від страху й краси цього чоловіка… Корпоративний люд про нього всяке казав, але Добровольский завжди мав репутацію неприступного. З підопічними романи він не крутив, на відміну від його замісників. Ті ж міняли жінок, як рукавички, відверто не соромлячись запрошувати на нічне рандеву. Може от вона й причина? Я ж порядна жінка, відмовила…

— Недовго, — мій голос затремтів, — та взагалі немає ніяких проблем… Ви все не так зрозуміли…

— Стеллочко, сповісти про прихід Вікторії Ігорівни, — чоловік обернувся до секретарки й погляду з неї не зводив.

Вона ж завмерла й зблідла й вирячилась на боса, наче він попросив її руку в тераріум зі зміями засунути.

— Ну! — плеснув у долоні. — Ти довго будеш ігнорувати накази свого начальника? Чи мені слід зателефонувати твоєму батьку й розповісти про звільнення?

Стелла нервово ковтнула, потім — зиркнула на маску невідомого божества, що висіла неподалік її робочого столу й врешті потягнулась до телефону.

— Слухаю! — відізвався голос Данила Мирославовича, дещо знервований й неприємний.

— Тут Фірсанова прийшла, — невпевнено проказала жінка, не зводячи погляду з Валеріана.

Здається босу десь близько сорока, а секретарці — тридцять з чимось. Точного віку не знаю, але вона боїться його, як вогню. А при згадці про батька, стала шовковою. Молі не хватає поруч, ага… Я помітила: коліна трусяться, стало так ніяково, що щоки запалали теплом і я потупила погляд.

«Прекрасно, Віко, прекрасно. Ти вчергове підтвердила плітки про свою неспроможність працювати тут, — думала нервово ковтаючи. — Їм то що, все одно на свій лад перекрутять, ті офісні курки, історію того, що тут ледь чи не з босом у коридорі зажималась придумають».

— Стелло! — рявкнув замісник Валеріана, що та аж підскочила. — Я тобі дав розпорядження? Дав! От і виконуй його! Все!

Інстинктивно я відступила, не бажаючи опинитися на шляху Добровольського. Він зціпив зуби, потім — усміхнувся. Злорадно так, ледь чи не руки потер, провів долонею по шевелюрі темного волосся і скинув піджак. Білосніжна сорочка підкреслювала натреноване тіло, принаймні роздивитися широкі плечі встигла. Потім вже відвела погляд, розуміючи — то занадто. Може я нині самотня, може й мій колишній поступив зі мною, як останній негідник, зрадивши з кращою подругою, але закохуватися не вихід. Особливо в Добровольського…