Глава 1

Все почалося з його любові до кави та красивих жінок.

Вікторія

— Кави хочете, Вікторіє?

Оксамитовий голос став тим самим громом серед блакитного неба у сонячну днину. Я різко зупинилась й зціпеніла. Він сидів у приймальні одного зі своїх заступників.

— Доброго дня, Валеріане Віталійовичу, — натягнула посмішку, ніяковіючи.

Тепер я  зрозуміла, чому коридори корпорації схожі на пустелю — люд попросту злякався. Господар бажає у володіннях своїх гуляти, от всі по закутках зашилися.

Я ж відчула, як по тілу пройшовся дрож, як пересохло горло. Чесно… Валеріана боялася. Бос надто непередбачуваний — вже любить гратися з людськими долями, як дитина з іграшками. Декілька місяців тому йому в голову прийшла прекрасна ідея: обрати керівника відділу новин корпорації за допомогою дитячої лічилки.

Чи варто казати, що відтоді життя стало схожим на пекло? Чи варто заїкатися — його витівка перевернула життя з ніг на голову. У корпорації таких от «вискочок» ніхто не любив. Кожен мав свої зв’язки, потопав у інтригах, а ще ледь чи не зубами вигризав своє становище. От тільки Валеріан хотів чхати на чиїсь зусилля.

— Стеллочко, — ледь чи не проспівав бос, глянувши на секретарку, — зроби й Вікторії кави, будь ласка.

Стеллочка Андріївна зиркнула на мене, як зацькована кобра перед укусом. Ми з нею тримали нейтралітет, але зараз, судячи з її обличчя,  легко зрозуміти: або в ту каву насипле солі, або плюне.

— Що ви, — заметушилася я, зронивши на підлогу теку з документами, — нещодавно обідала — кофеїн для мене зараз буде зайвим.

Потупила погляд, ховаючи відверту брехню. Каву я любила, як і гарних чоловіків. Ненароком на теці зламалася кліпса, й папери розсипалися на підлозі, роблячи з мене незграбу. Важко зітхнувши, я прийнялася збирати необхідне, лаючи свою долю.

— Тоді не треба кави, Стеллочко, — промовив бос, наблизившись.

Він допоміг зібрати папери, але останній документ не віддав. Валеріан Віталійович затримав погляд на правках до важливого проєкту. Він насупився, коли глянув на дату.

Вже майже тиждень бігаю кабінетами його заступників, намагаючись узгодити той клятий макет газети, а ще оформлення сайту гри, над якою працює корпорація. Якщо своїх підлеглих мені вдалося якось підкорити завдяки тим крихтам влади, то повпливати на мастодонтів корпорації «Фауст» не вдалося. От і бігала, як неприкаяна, з одного кабінету в інший… Вадиму Назаровичу й Данилу Мирославовичу нічого від затримки не станеться — вся відповідальність на мені.

Я нервово ковтнула, побачивши вираз обличчя боса. Інстинктивно подалася назад, а він вхопив мене за зап’ясток.

— І як довго, Вікторіє Ігорівно, ви затверджуєте правки та нові проєкти? — спитав він тихо.

У його голосі  невдоволення й загроза, як та сіра хмара, що тільки на небі показалася. Я схилила голову, не бажаючи відповідати. Якщо скажу правду, тоді точно можна звільнятися. Валеріан день-два й поїде до іншого філіалу, а ці акули корпоративні потім мене живцем з'їдять.

— Фірсанова, — його рука вхопила моє підборіддя, змушуючи зустрітися з ним поглядом. — Я спитав — відповідайте!

Ох, як би не зомліти від страху й краси цього чоловіка… Корпоративний люд про нього всяке казав, але Добровольський завжди мав репутацію неприступного. З підопічними романи він не крутив, на відміну від його заступників. Ті ж міняли жінок як рукавички, відверто не соромлячись запрошувати на нічне рандеву. Може, от вона й причина? Я ж порядна жінка — відмовила…

— Недовго, — мій голос затремтів, — та взагалі немає ніяких проблем… Ви все не так зрозуміли…

— Стеллочко, сповісти про прихід Вікторії Ігорівни, — чоловік обернувся до секретарки й погляду з неї не зводив.

Вона ж завмерла й зблідла й вирячилась на боса, наче він попросив її руку в тераріум зі зміями засунути.

— Ну! — плеснув у долоні. — Ти довго будеш ігнорувати накази свого начальника? Чи мені слід зателефонувати твоєму батьку й розповісти про звільнення?

Стелла нервово ковтнула, потім — зиркнула на маску невідомого божества, що висіла неподалік її робочого столу, й врешті потягнулася до телефону.

— Слухаю! — відгукнувся голос Данила Мирославовича, дещо знервований й неприємний.

— Тут Фірсанова прийшла, — невпевнено проказала жінка, не зводячи погляду з Валеріана.

Здається, босу десь близько сорока, а секретарці — тридцять з чимось. Точного віку не знаю, але вона боїться його як вогню. А при згадці про батька стала шовковою. Молі не вистачає поруч, ага… Я помітила, як коліна трусяться, стало так ніяково, що щоки запалали теплом, і я потупила погляд.

«Прекрасно, Віко, прекрасно. Ти вчергове підтвердила плітки про свою неспроможність працювати тут, — думала, нервово ковтаючи. — Їм-то що, все одно на свій лад перекрутять, ті офісні курки, історію того, що тут ледь чи не з босом у коридорі зажималась, придумають».

— Стелло! — рявкнув заступник Валеріана, що та аж підскочила. — Я тобі дав розпорядження? Дав! От і виконуй його! Все!

Інстинктивно я відступила, не бажаючи опинитися на шляху Добровольського. Він зціпив зуби, потім — усміхнувся. Злорадно так, ледь чи не руки потер, провів долонею по темному волоссі і скинув піджак. Білосніжна сорочка підкреслювала натреноване тіло, принаймні, роздивитися широкі плечі встигла. Потім вже відвела погляд, розуміючи, що то занадто. Може, я нині самотня, може, й мій колишній вчинив зі мною, як останній негідник, зрадивши з найкращою подругою, але закохуватися не вихід. Особливо в Добровольського…