11.2

Я сідаю на стілець перед столом, а Денис не поспішає у своє крісло й знову спирається на стіл біля мене.

– Та-ак. Я маю багато чого пояснити… Та це зараз не головне. Я попрошу вибачення пізніше. За все.

Я слухаю уважно, опустивши голову. Не можу бачити його обличчя зараз. Досить і того наскільки близько він знаходиться. Нервує й те, що ми одні. Хочу, аби ця розмова закінчилася якнайшвидше.

– Зараз я хотів би поговорити про наш поцілунок.

Я схоплююся з місця від несподіванки. На мене, наче гірська лавина, зійшло усвідомлення того, що між нами сталося. Я сподівалася до останнього, що Дениса не турбує той поцілунок і своїми словами, він відібрав останню надію на те, що все просто забудеться. Залишиться моїм спогадом.

– Ні, – викрикую голосно. – Забудь. Просто забудь.

– Що?

Чоловік здивовано спостерігає за моєю бурхливою реакцією. Зрештою видихає повільно й запитує:

– Що ти маєш на увазі? Що забути? Наш пристрасний довгий поцілунок? – подовжує Денис спокусливим хрипким голосом. – Коли ти сиділа в мене на колінах, притискаючись щосили до мене? Чи те, як ти стогнала мені на вухо?

Денис робить крок в мою сторону. Повільно, наче хижак, який наближається до своєї жертви. І продовжує питати:

– Чи те, як твої пальці сильно стискали моє волосся, намагаючись притягнути мої губи ближче?

– Ні. Ні- ні-ні. Такого не…

– Було? То чому ти зараз тремтиш?

Він має рацію. Та я не просто тремчу, мене лихоманить. Спекотно, я задихаюся. Ноги знову мене не слухаються, я навіть не можу відступити, хоча бачу й розумію наміри Дениса. Моє тіло не може поворухнутися, лише мріяти та сподіватися, що він не зупиниться. Зрадницьке тіло хоче цього чоловіка.

Денис робить ще крок. І ще. Опинившись поруч, він бере рукою моє підборіддя й нахиляється так близько. Небезпечно. Наше дихання змішується. Затуманеним поглядом бачу своє відображення в його темних очах. Денис затримується біля моїх губ та не намагається мене поцілувати. Пекло. Довкола мене пекло, а переді мною справжній диявол. Саме тому моє тіло палає у вогні збудження, і я жалісливо схлипую.

– Хочу тебе поцілувати. Можна? – запитує хрипким голосом чоловік.

Я ледве не плачу від бажання поцілувати Дениса. Він це бачить і приймає за відповідь. Нащо взагалі питав? Дурень.

Та коли його вуста торкаються моїх, я збираю залишки свого самовладання й штовхаю його. Відштовхую від себе. Денис відступає на кілька кроків, бо не очікував опору й втратив рівновагу. Роблю глибокий видих полегшення. Дистанція полегшує розумові процеси.

– Почекай, – повільно вимовляю та роблю глибокий вдих та видих.

– Нічого не розумію… Але ж ти… – вимовляє спантеличений чоловік.

Намагаюсь вирівняти дихання та пульс, який зашкалює.

– Я не можу. Забудь. Просто забудь про все. Благаю, – вимовляю я слабким голосом.

– Чому?

– Це все не нормально. Я не хочу цього.

– Але твоє тіло хоче.

– То ти скористаєшся моїм тілом, а моя думка не важлива?

– Я не це мав на увазі. Ти…

– Я не можу цього собі дозволити. У мене є наречений.

Вимовляю дуже чітко, голосно, наче намагаюсь нагадати собі про це.

– Наречений не стіна, посунеться, – впевнено говорить Денис.

– Ти не розумієш.

– Ти його так сильно кохаєш?

– Тебе це не стосується. Але тебе я точно не кохаю. Зрозумій, між нами лише пристрасть. Ти мене зовсім не знаєш. Ти отримаєш мене й підеш далі, як всі чоловіки.

– Може ти не будеш говорити за мене. Ти про мене теж нічого не знаєш.

– Ось бачиш. Ми незнайомці. Все це не може бути глибокими почуттями.

– То ти вважаєш, що все це просто пристрасть? Поцілуй мене і я доведу тобі, що ти помиляєшся.

– Та давай одразу в ліжко мене тягни. Нащо поцілунками обмежуватися?

– Ти знову все перекручуєш. Гаразд. Хочеш побачення та квітів? Буде. Напросилася. Ти потонеш в кількості квітів.

– Ха-ха-ха. А гаманець витримає такий подвиг?

– О, то ти з цих? Мабуть, наречений твій казково багатий та старий.

– Іди до біса. Щоб ти знав, Ендрю молодий та красивий. І саме він подарує мені казково багате життя. Він, той чоловік, що втілить мої мрії.

Нарешті Денис замовчав. На його обличчі було видно гнів та образу. Моє серце на мить стиснулося. Я не хотіла його ображати, чи висміювати. Та тепер не важливо як, але я зрештою змусила його замовчати та відступити. Сподіваюся.

– Я сказала все, що хотіла. Заберу деякі речі й ти ніколи мене не побачиш. Прощавай.

– Стій. Ні.

– Ми не зможемо працювати разом. Я йду.

– Ні. Піду я. У вас буде новий менеджер. Тобі ж подобається тут. Так?

– Так.

– Я все одно був тимчасовою заміною. Залишайся. Прошу.