11.1

В метро зараз майже нікого немає, час пік почнеться за годину, ближче до вечора. Зараз маю нагоду побути на самоті з власними думками й нарешті прийняти рішення щодо Дениса. Після розмови з Тетяною я чітко вирішила дотримуватися свого плану, маю взяти себе в руки та вдавати ніби нічого не сталося. Нічого такого, через що я маю зрадити свою мрію.

Але ті почуття, що викликає близькість чоловіка ставить всі мої зусилля під сумнів. Боюсь, що опинившись поруч, я піддамся їм і все піде прахом. Ні. Зрештою, я доросла дівчинка й можу себе контролювати. Буду ігнорувати його та сподіватися, що Денис не затримається надовго в ресторані, бо ж всі говорили, що він тимчасова заміна. Вирішено – ігнорувати, сподіватися, уникати.

Наближаючись до ресторану починаю відчувати тремтіння у всьому тілі, ноги знову не слухаються. Продовжую запевняти себе, що волосся на тілі стає дибки від холоду, чи надмірне тертя об одяг. Роблю глибокий вдих та видих, перед тим як увійти до ресторану.

Навколо звична метушня, всі вітаються та запитують про вихідні. Добре, значить, ніхто нічого не знає поки що. Хочу піднятися на другий поверх, у роздягальню, але Машка помічає мене.

– Привіт. Як відпочила? Готова до праці?

Я лише показую великий палець догори та посміхаюся.

– Чудово. Рада за тебе, хоч трохи й заздрю. Зайди до Дениса Миколайовича одразу. Гадаю в нього є для тебе подаруночок, – хитро посміхається дівчина.

А я блідну від цих слів. Страшно подумати, що на мене може там чекати. Знову опинитися з ним наодинці. В тому самому кабінеті, де ми…

– Гей, ти чого? Не поспішай втрачати свідомість від щастя. Здається, тебе беруть на роботу.

– А. Справді? Супер.

– А ти чого очікувала? Чи тобі просто страшно йти до кабінету тирана? – пошепки запитує дівчина, а потім сміється.

Я нічого розумного відповісти не можу, бо подумки намагаюся взяти себе в руки.

Дуже повільно підіймаюсь на другий поверх, бачу в кінці коридору двері й не можу зрушити з місця. Зрештою, збираю всю свою сміливість, стискаю кулаки й рішуче крокую. Що може статися? Можливо, Денис уже й забув про той поцілунок. Чоловіки просто мисливці. Побачив слабку зранену жертву й вирішив скористатися моментом.

Тихо стукаю у двері й одразу чую голос Дениса.

– Заходьте.

– Можна?

– Заходь.

Чоловік майже сидить на робочому столі, спершись на нього. В мене перехоплює подих. Як йому вдається так неймовірно привабливо виглядати завжди? На ньому чорна сорочка й чорні штани від костюма, піджак він зняв та закотив рукави, відкриваючи свої сильні сексуальні руки. Звідки він може знати, що це моя слабкість? Докладаю зусиль, аби підняти погляд на обличчя. Здається, це було помилкою. Очі Дениса наповнені бажанням, яке проходиться хвилею по моєму тілу. Один його погляд запалює мене, тіло вимагає контакту. Ближче. Негайно.

Розриваю погляд, в надії, що це допоможе сконцентруватися, але іскра, яка промайнула, дуже швидко перетворилася на вогонь всередині мене. Намагаюся сповільнити дихання та серцебиття, ритм якого гримить у вухах. Раніше мені вдавалося приховати та придушити свої реакції. Думаю, один поцілунок все ж може змінити все.

– Ліля, з тобою все добре?

– Так.

Денис різко підводиться й робить крок в мою сторону. Та я виставляю руку поперед себе, показуючи, що він має зберігати відстань. Роблю дурницю й знову зазираю в його очі. Там зараз занепокоєння та турбота, і це мене просто вбиває. Робить мене покірною та дурною.

– Присядь. Я хотів поговорити з тобою.

– Ми знову на ти? – намагаюся надати голосу зухвалості та образи.