9.2

У двері постукали й чекали на моє запрошення. Мабуть, Сергій став більш ввічливим. Сподіваюсь, бо зараз він точно отримає за те, що вчора вдерся в мій кабінет.

– Заходьте.

– Доброго ранку, Денис Миколайович. Можна? – запитує чоловік, відчинивши двері.

– О, то ти розумієш, що треба стукати, перед тим як заходити в кабінет директора? Неймовірно. Може поясниш, чому вчора ти про це забув?

– Вибачте, Денис Миколайович. Вчора мені сказали, що Ви вже поїхали на той час. А я так хвилювався за Лілю, не міг її ніде знайти, тож… Я й гадки не мав, що в кабінеті хтось є. Думав подивитися камери, аби впевнитися, що вона не розбивала ту пляшку, хотів допомогти. А коли побачив… Тобто, я нічого не бачив…

– Досить. Я все зрозумів. Головне, що ти “нічого не бачив”. Нехай поки що це залишиться між нами.

– Та про що Ви, я ж нічого не бачив.

– Молодець. Я впевнений – ти розумний, не будеш зайвого патякати. Ліля сьогодні о котрій буде?

– Ліля сьогодні не приїде. Її стажування ще не завершено, але вона тиждень приходила щодня, тож я дав їй два дні для відпочинку.

– Її не буде сьогодні? Саме сьогодні? Це жарт якийсь?

– Вона має право на відпочинок. Дівчинка така молодець, старанна. До речі, Ви маєте затвердити її на посаді офіціанта. Я повністю задоволений та рекомендую взяти Лілю в штат.

– Обговоримо це пізніше. В тебе є її адреса?

– Ні. Вона ж лише стажер, ми не беремо особисті дані. Перевіряємо документи, трудову, але копій навіть не робимо. Стажери приходять та йдуть, нащо ці зайві папірці?

– То в нас тут що, прохідний двір? Заходьте всі хто хоче, беріть, що бачите, гарного вам дня. Так???

– Денис Миколайович, я не розумію... Та завжди так було.

– Хочеш сказати хто завгодно може прийти в мій ресторан коли йому заманеться?

– Ви зараз про гостей чи досі про стажерів? Люди приходять до ресторану кожного дня. Знайомі та незнайомі. Так влаштовано все.

– То ти ще огризатися будеш? Пішов геть, поки я з-за столу не встав і не викинув тебе з цього ресторану. Геть.

Схопивши зі столу перше, що трапилось під руку, я кинув цим в бік Сергія. На підлогу посипалися друзки розбитого вщент годинника, шкода, гарна була річ. Мені його подарував заступник мера кілька років тому, але не згадаю з якого приводу.

За Сергієм зачиняються двері, а я не можу заспокоїтися. Дихання важке, наче біг кілька кілометрів, у скронях пульсує, руки тремтять. Бісів старший офіціант. Звільню його до дідька.

Я не побачу Лілю сьогодні. І завтра. Не можу поїхати до неї. Що за дурня? Стикаюся з нею випадково, бачуся щодня на роботі, намагаюся позбутися від неї та її влади наді мною. Але коли вирішив, що ця дівчинка стане моєю, вона зникає.Це в долі такі жарти?

Життя просто знущається з мене. Я сподівався, що мої страждання завершилися. Останні кілька років після смерті Молота були спокійними, майже нормальними. Я досить непогано влаштував своє життя та побут, свій відпочинок. На щастя епоха бандитизму в нашому місті згасла. Залишивши по собі шрами на моєму тілі, тавро на репутації та пустку всередині. Ця порожнеча з'їла залишки моєї душі.

Принаймні я так думав до зустрічі з Лілією. Ця крихітка відродила давно забуті відчуття, вдихнула життя в моє розбите порожнє тіло. Я вже досить довго просто існував. Втратив смак до життя. Здавалося, що я потрапив у нескінченний день бабака, де я бачу тих самих людей, повторюю ті самі дії, але ніяк не можу розірвати це коло й прокинутися. Я не мав особливих вимог до життя, чи гострої потреби в будь-чому. Та тепер я гарячково бажав, хотів володіти дівчиною, на ім'я Лілія.

Я піду на все, аби вона стала моєю. Нехай мене самого лякає це, але я не зупинюся, поки Ліля не опинитися в моїй владі.