7.3

– Ось, тут, – вигукнула Ліля. – Я знала, що це не я. Я не брехала, – голос дівчини зламався і вона заплакала.

Це була дуже дивна реакція, як на мене, адже там Ліля стійко трималася, терпіла всі ті образи. Мене заціпило в цей момент. Я розгубився, не знав що мені робити, ніколи ще не потрапляв до такої ситуації. Ще ніколи в житті мені не доводилось заспокоювати дівчину, а тим паче ту, яку хотів втішити. Не знайшовши нічого кращого я просто обійняв її. Почав шепотіти втішні слова, якісь дурниці насправді.

– Маленька моя, не плач. Все добре. Я поруч, я з тобою. Я завжди буду з тобою. Я завжди буду на твоєму боці. Він гнида, я вб'ю його. Хочеш я вб’ю його? І принесу до твоїх ніг. Весь світ буде біля твоїх ніг. Тільки скажи.

Її сльози зірвали мій дах, забрали в мене останню краплю розуму. Я ніколи нікого не вбивав, але в цей момент знав – якщо вона попросить, я зроблю це без жодних вагань.

Вона продовжувала плакати, а я відчув, що маю бачити її очі. Лише вони зараз здатні заспокоїти мене, або зірвати мене з ланцюга. Взяв дівчину за підборіддя, підняв її обличчя, та побачив її очі через серпанок сліз. І це виявилась мука для мене… І загибель… Бо я тону в них, наче в океані під час шторму, мене затягує у їхню глибину і я цілую Лілю. По-справжньому. Це більше не моя хвора фантазія. Я відчуваю її губи, такі м'які і солоні, від сліз. Вона завмирає на мить, перестає нарешті плакати. А потім повільно відповідає мені. Не лише губами, які привітно відчиняє для мене, а й усім тілом, яким тягнеться до мене.

Ближче, так, ще ближче. Цього замало. Я притискаю її сильніше та вона дуже далеко від мене. Затягую дівчину собі на коліна, не розриваючи поцілунок, і нарешті відчуваю її всім тілом. Вона така шалена, така гаряча. Тягнеться до мене так відчайдушно, наче це вона чекала на наш поцілунок і мучилася в очікуванні, а не я.

Я тримаю її за спину та вона так міцно вчепилася в мою голову, в моє волосся, на межі болю, але це так до біса приємно. Так, маленька, не стримуйся, дай мені все, що у тебе є. Покажи всю свою пристрасть.

Відчуваю, що повітря в легенях не вистачає. Розриваю наш поцілунок, але не зупиняюся. Продовжую пестити її шию, вкриваю поцілунками всю шкіру, до якої можу дотягнутися. Чую її стогін і це моя нагорода, найкраща симфонія, яку я чув у своєму житті. Чому я стримував себе? Яким же дурнем я був. Зараз усе стало на свої місця, я на своєму місці. Я настільки добре усвідомлюю зараз, що цим я маю займатися усе своє життя, присвятити всього себе їй, втішати її, задовольняти її, захищати її.

Та все різко припиняється. Ми чуємо стукіт у двері й Ліля миттю застигає, я також. Дівчина швидко зістрибує з мене й відскакує на кілька кроків, збентежено поправляючи одяг та волосся.

– Денис Миколайович? Мені сказали що… О, Ліля, я тебе шукав, – говорить Сергій, а потім розгублено зупиняється на порозі мого кабінету і переводить погляд з мене на Лілю. Сергій намагається вдавати, що він нічого не помітив, та не розуміє чим ми тут займалися.

– Сергій, що треба? – розлючено питаю.

– Нічого, просто Лілю шукав. Вона пішла, не попередивши, от я і хвилювався, куди вона поділася. Тим паче після такого.

– До речі, передай всім, що Ліля нічого не розбивала, це гість. Закладу вона нічого не винна. Все чудово видно на камерах. А гостя нашого шановного у чорний список. Попередь всіх – ніколи не пускати, щоб я його більше не бачив.

Ліля в цей момент якось зло і розчаровано на мене зиркнула та попрямувала за Сергієм. Піти за нею я не міг, фізично, бо в штанях так стояв, що крові в організмі не залишилось. Хотів сказати щось, але дівчина так стрімко вискочила з кабінету, а шум у вухах та туман перед очима не давали думати чітко.

Ще кілька хвилин я не міг усвідомити, що все це було насправді. Я так часто уявляв наш поцілунок й зараз усе здавалося моєю черговою фантазією.

Дякую всім, хто не байдужий до головних героїв)

Додавайте книгу до бібліотеки, аби не загубити)

Коментуйте, натискайте сердечко, підписуйтесь)