7.2

Коли ми опинилися на першому поверсі, то попрямували до банкетної зали. Я одразу зрозумів хто спричинив цей безлад. Чоловік стояв поруч з калюжею, я так розумію з дуже дорогою калюжею дорогого віскі, у напіврозстібнутій сорочці. Він розмахував руками та викрикував якусь нісенітницю: що він всіх звільнить, що й каменя на камені не залишить від цього закладу, що він тут влада й ніхто не сміє його так принижувати.

– Добрий вечір. Мене звати Денис Миколайович, я менеджер цього закладу. Що тут сталося? – запитую у п'яного чоловіка.

– Який ще до біса менеджер? Я буду розмовляти лише з ди… гик… ректором. Ти, мале гівно, ще не виріс, щоб з такими людьми як я розмовляти.

– Повторюю, що сталося?

– Що сталося? Що в дідька сталося? А я тобі розповім що сталося. Ця лярва ваша розбила пляшку й на мене все спихає. Шльондра малолітня.

Я намагався дивитися лише на чоловіка переді мною, зосередитися, аби не вирубити його просто тут і зараз. Я можу вимкнути цього клоуна та його потік гівна одним точним ударом. Але не можу бачити зараз Лілю, бо я вб'ю його за слова, що образили її. Та все ж кинув погляд на натовп і побачив її. Ліля стояла поруч і виглядала не наляканою, а розгніваною. На дівчину сипалися прокльони та найогидніша лайка, а вона стійко все витримувала. На мить я навіть подумав, що їй не потрібен мій захист і вона зараз сама його виштовхає звідси.

– Послухай мене, мразото. Зібрав свої манатки й пішов геть, – сказав я, а подумки повторював: я не буду його бити, не тут.

– Та як ти смієш? – кричить навіжений та кидається на мене.

І цим дає мені зелене світло до дій. Я дуже легко ухиляюся від його кулака та відступаю в бік. Чоловіка заносить вперед по інерції і я опиняюся в нього за спиною. Коли він повертається до мене обличчям, то зустрічається з моїм кулаком. Один точний удар і наш шанований гість лежить біля моїх ніг. Всі шоковано завмерли, все сталося так швидко, що люди не встигли нічого зрозуміти чи розгледіти. Мабуть, з боку все виглядало так, наче він просто послизнувся та впав. Це навіть добре, буде менше мороки для мого адвоката. А я впевнений, що ця наволоч не знехтував би нагодою зруйнувати чуже життя.

Всі кинулися до чоловіка на підлозі, хтось викликав швидку, почався повний безлад.

– Денис Миколайович, все добре? – чую питання за спиною. Це її голос, я впевнений. Навіть у цьому галасі, у цьому натовпі, я чую її голос чітко.

– Так, все добре, Ліліє. Ви як?

– Зі мною все гаразд, дякую. Маю до Вас прохання, Денис Миколайович.

– Я слухаю.

– Чи можна подивитися камери? Я б хотіла, аби всі знали, що я не брехала. Щоб не змусили платити за розбиту пляшку, – швидко додає дівчина в кінці.

– Так, звичайно. Я думаю на сьогодні Ви вільні, банкет очевидно завершено, а завтра Ви разом із Сергієм можете подивитись запис.

– Ні. Якщо можна, я б хотіла зробити це просто зараз.

– Так, звичайно. Сергій?

Але я розумію, що старший офіціант зайнятий, бо намагається всіх вгамувати, заспокоїти гостей та привести до тями того виродка. У Сергія видався важкий день, я можу і сам показати записи камер Лілі.

Дорогою до кабінету я намагався заспокоїтися, та знову прокручував подумки все, що зараз сталося. Очевидно Сергій буде кращим за мене менеджером. Варто до нього придивитися уважніше.

Щойно ми опинилися в моєму кабінеті, атмосфера стала дуже напруженою. Я усвідомив, що зараз ми опинилися з Лілею наодинці, вперше за весь час її стажування. Та, здається, дівчину це не бентежило, на відміну від мене. Вона була зосереджена та занурена у власні думки. Я поставив поруч зі своїм кріслом стілець для Лілі, запитав приблизний час, коли все сталося та увімкнув запис. Дівчина пильно вдивлялася в екран, а я поруч з нею намагався щосили зосередитись та пригадати, чому ідея поцілувати її просто зараз є дуже поганою. Мої долоні спітніли, голова паморочилась і я не був упевнений чи це тому, що відчував її аромат, чи тому, що ледве дихав.