7.1

За нею зачиняються двері і я нарешті можу видихнути. А тоді глибоко вдихаю і це помилка, бо кабінет наповнений її ароматом. У мене буквально паморочиться в голові. Ця дівчина… Чому вона переслідує мене? Це випадковість? Чи, може, доля?

Ні. Поруч з нею я реально втрачаю голову. Яка ще доля? Дурня якась коїться останнім часом. Та все скоро мине. Треба лише трохи протриматись, поки не знайдеться хороший менеджер. Господи, мене взагалі не повинно було тут бути. Я не мав зустріти сьогодні Лілію. Якась мана. Мої думки знов і знов вертаються до цієї дівчини.

Коли сьогодні я побачив її в цьому ресторані, таку веселу й усміхнену, поруч з іншими чоловіками, яким вона так привітно посміхалася, то вперше позаздрив комусь. Я ніколи не був компанійським і мене все влаштовувало, але сьогодні я захотів бути в центрі уваги, бути тим на кого вона буде дивитися й кому вона буде посміхатися.

Дідько, я маю з цим покінчити. Ніхто не повинен мати такої влади над іншим, як ця крихітка, у полоні якої я опинився. Я сам собі не раз ставив питання, як так вийшло, але відповіді я не знайшов. Всередині мене лише бажання володіти нею, повністю. Невже я зараз справді намагався налякати її? Звичайно, бо розумію, що одного дня я втрачу контроль і як печерна людина просто викраду її, затягну у свій барліг, аби ні з ким її не ділити. Аби захистити її.

Я навіть сказав Сергію, що він має її звільнити, але він пояснив які зараз труднощі з персоналом і те, що вона ще не працює тут. Доведеться влаштувати їй дуже жорстке стажування, оскільки ми обидва застрягли в цьому ресторані.

Наступні кілька днів були пеклом для мене. Я бачив Лілю кожного дня, хотів торкатися її, обіймати, розпитувати все на світі. Мені було цікаво де вона народилася, хто її батьки, чи щасливе у неї було дитинство, чи є в неї близькі друзі, чи вона думала про мене хоч раз? Але я мав бути більш суворим до неї, й до себе також. Кожного дня доводилось вигадувати нові дурні доручення чи маленькі непотрібні тести. Вона добре трималася й коли я відправив її на пошту, отримати мою особисту посилку, й коли ставив все більше посуду на її тацю, начебто тестуючи її витривалість. Мені було шкода її, але я вмовляв себе, що так буде краще для нас обох.

Проте, я міг спостерігати за нею майже постійно. У власному кабінеті на моніторі бачити де вона й чим займається, або бути зовсім поруч на першому поверсі ресторану. Я помічав будь-які дрібниці й знав тепер, що Ліля не любить томати, завжди викидає з тарілки, але лише смажені, бо свіжі їй подобаються в салаті, вона любить каву зранку та круасан, вдень п’є зелений чай чи холодний мохіто, вона не любить пліткувати, бо щоразу коли йшла мова про особисті речі персоналу чи гостей, вона знаходила привід піти й не слухати. Чим більше я дізнавався про неї, тим більше розумів, що втрачаю себе.

Повторював собі кожного дня, вона не буде працювати в моєму ресторані, а я не стану зрештою її ручним песиком. Бо, клянусь, вона змушувала мене відчувати таке, що словами описати складно. Наче моє серце й усі мої органи більше не належали мені, наче вона влізла мені під шкіру й тепер вона в моєму тілі завжди. Вона ходить зі мною на зустрічі, вона п'є каву зі мною вранці, вона за кермом мого автомобіля, вона обирає обід та вечерю. Я більше не належу собі й мене це лякає. Досить, я маю позбутися цього.

Сьогодні завершується стажування Лілі і я маю сказати їй, що вона нам не підходить. Маю завершити власні муки. Від сьогодні ми більше ніколи не побачимось.

Сергій здивував мене, сказавши, що Ліля сьогодні обслуговує банкет. Хоча вона ще не працює та через брак персоналу довелося залучити її. І я подумав – один день нічого не змінить.

Ввечері до мого кабінету постукав схвильований Сергій та попросив спуститися вниз, бо з гостем виникла проблема. Це був один з наших постійних клієнтів, як сказав Сергій, шанована людина, та я майже нічого не знаю про цей ресторан і знати не хочу.

Дорогою Сергій розповів що сталося. Гість, який був присутній на банкеті, на святкуванні дня народження свого друга, якому порекомендував наш заклад, трохи випив і почав чіплятися до офіціанток. Старший офіціант сказав, що насправді таке не вперше, але гість напивається рідко і тому всі просто не звертали уваги на його поведінку та вульгарні коментарі. Тож сьогодні офіціанти оминали його та зводили все до жартів.

– Але, мабуть, новенька йому сильно сподобалась і він навіть намагався розпускати руки, – продовжував Сергій.

Від цих слів у мене перехопило подих. Ліля. Я різко зупинився. Сергій, побачивши мою реакцію, швидко продовжив.

– Ми намагалися вгамувати його. Я особисто поговорив з ним і наче все було нормально. Але через деякий час розбилася пляшка віскі й гість почав звинувачувати Лілю. Вона говорить, що це зробив він та в його стані важко спокійно у всьому розібратися. Він вимагає директора, тому я й прийшов до Вас, Денис Миколайович, – завершив свою розповідь Сергій.

– Ні, – швидко сказав я. – Я зараз не директор, а менеджер. Ми говорили про це.

– Так, але ситуація вимагає…

– З цією ситуацією я розберусь. Для цього не потрібен директор.

– Добре, Денис Миколайович. Як скажете.

– Чому одразу охорону не викликали?

– Це наш постійний клієнт, тому…

– Невже ми заклад, де кожен може поводити себе як заманеться?

– Такі реалії цього бізнесу.