6.2

В ресторані я побула кілька годин. Всі довкола були дуже привітними та терплячими, відповідали на всі мої питання, показували що до чого та встигли розказати кілька смішних історій. Але чомусь всі уникали говорити про власника в присутності Сергія. Не те щоб я сама цікавилась, але коли розмови зачіпали його, то всі просто замовкали. Це мене трохи бентежило та дуже цікавило. Зрештою я зрозуміла, що проблеми з персоналом саме через директора. Нещодавно він звільнив менеджера й за нею пішли кілька офіціантів. Якщо бути чесним, то про неї не дуже добре відгукувались, нікому не було прикро через її звільнення.

– Розумієш, такі є найнебезпечнішими – без криків чи скандалів звільнив та й по всьому. Бідненька Настя, роботи повік не знайде в цьому місті, – витирає вдавану сльозу бармен Микола.

– Сама винна. Нічого було вішатися на нашого тирана. Мала розуміти до чого це призведе. Трясця, вона сорому зовсім не мала, таке глибоке декольте директору в обличчя пхати, – сміється Карина, офіціантка.

– А пам'ятаєш той випадок, коли вона губи збільшила і не могла дочекатися, поки спаде набряк, одразу йому подзвонила. Вперше побачила хоч якісь емоції на його завжди незворушному обличчі, – корчить гримасу, у спробі передати жах написаний на лиці директора, Машка, інша офіціантка.

Мені не дуже подобались такі розмови, але треба було вписуватись в колектив і… Якщо чесно, до сверблячки хотілося дізнатися хоч щось про таємничого власника.

Ввечері я вже готова була йти додому, коли до мене підійшов Сергій.

– Лілія, ну як тобі у нас? Все добре? – цікавиться чоловік.

– Так, все чудово. Ресторан неймовірний, я просто закохана в нього. Хлопці та дівчата дуже класні та веселі. Думаю працювати тут буде легко, – щиро відповідаю.

– Радий це чути. Але… Як ти вже знаєш, у нас новий менеджер, і він би хотів поговорити з тобою. Зараз. Так би мовити, другий тур співбесіди, – з посмішкою вимовляє Сергій.

Але для мене це не дуже зрозуміло, бо, по-перше – я чула, що менеджера не так давно звільнили, невже так швидко знайшли заміну, а по-друге – ми вже наче про все домовились. Може, час нервувати.

Сергій, побачивши моє збентеження, швидко додав.

– Не хвилюйся так, це наче знайомство. Тебе вже затвердили на стажування, тож залишається лише вдало пройти його, – заспокоює мене чоловік.

Я киваю і ми йдемо до кабінету менеджера, нового менеджера. Підіймаємося на другий поверх, де знаходяться лише приміщення для персоналу. Тут є невеличкий склад, пральня, де перуть скатертини та рушники, роздягальня для персоналу та у самому кінці коридору розташований кабінет менеджера. Тут ми й зупиняємося. Сергій стукає у двері й ми чуємо запрошення увійти.

– Денис Миколайович, знайомтесь, це нова дівчинка, Лілія, на вакансію офіціанта, – говорить Сергій, але не входить до кабінету, трохи підштовхуючи мене всередину.

Бо я закляла на порозі, побачивши Його. Мого нового начальника. Це був той самий Денис. Той самий неймовірний чоловік, який допоміг мені кілька днів тому, який виявився не байдужим і зупинився, аби допомогти незнайомій дівчині. Той самий, хто оселився в моїй голові з того часу і я ніяк не можу позбутися думок про нього. Але я навіть не дозволяла собі фантазувати про нашу зустріч, розуміла, що ми люди з різного тіста та різних світів. Знала, що ми більше ніколи не зустрінемось.

– Добрий вечір. О, здається, ми вже знайомі, – говорить Денис.

– Добрий вечір. Так, – відповідаю з посмішкою. Та Денис виглядає спокійно, навіть беземоційно. Посмішка зникає з мого обличчя, бо ж я пам'ятаю його інакшим – добрим, чуйним, веселим. А зараз не помічаю в його погляді ні тепла, ні навіть зацікавленості. Складається враження, що ми познайомились в черзі, десь в супермаркеті, й він просто згадав знайоме обличчя.

Я зовсім розгублена. Знову цей чоловік мене вражає та спантеличує своєю поведінкою.

– Прошу, сідайте, – пропонує чоловік.

– Дякую, – відповідаю. І розумію, що Сергій вже пішов, зачинивши двері.

Денис виглядає напруженим, здається, йому не комфортно тут. Мабуть, це через мене, не знає як поводитися, коли я його підлегла.

– Сергій мені розповів про ваш досвід роботи та про вашу співбесіду сьогодні. Чи ви готові проходити стажування у нашому ресторані? Як Вам ознайомчий день? Колектив? – закидує мене питаннями Денис. Я чую його звернення на Ви й розумію, що зараз я маю відкинути наше перше знайомство, забути той день, бо тепер він мій начальник.

– Так, я готова до стажування. Мені дуже подобається цей ресторан. Колектив дуже привітний. Дякую за Вашу турботу, – прямо дивлюся в його очі. В них щось промайнуло на останніх словах, але дуже швидко, навіть не встигла зрозуміти, що саме.

– Я хочу аби Ви одразу розуміли – якщо ми візьмемо Вас на роботу, то Ви маєте працювати на рівні з усіма. Ніяких потурань через те, що ви навчаєтесь. Стажування не оплачується і скільки воно триватиме залежить лише від Вас, – говорить суворо Денис.

Складається враження, що він мене просто залякує вимогами та правилами, аби я відмовилася від стажування. Та грає це в протилежному напрямку й тепер я зроблю все, щоб отримати цю роботу.

– Я Вас зрозуміла. Обіцяю докласти максимум зусиль під час стажування та не розчарувати Вас, – відповідаю впевнено. Не розумію поки правила цієї гри, але він не на ту напав.

– Добре. Очікую з нетерпінням. Та пам'ятайте, якщо Вас щось не влаштовує, Ви вільні піти будь-якої миті, – вже без натяків говорить чоловік.

– Дякую. Час покаже, та зараз мене все влаштовує, – вже більш емоційно реагую.

– На цьому все. Побачимось завтра. На все добре, – завершує нашу розмову Денис.

– До побачення, – коротко відповідаю я.

Підводжуся та прямую до дверей. Звідкись всередині прокидається необхідність почути від Дениса, що все це жарт чи розіграш. Звичайно ж він мене пам'ятає й не може забути, як я не в змозі забути нашу зустріч. Тіло благає, аби чоловік підійшов та обійняв, бо кожною клітинкою хочеться відчути той спокій ще раз.