4.2

Та опинившись в середині лікарні, зловивши кілька заздрісних поглядів на собі, я все ж попросила поставити мене на ноги. Денис на мій подив не сперечався. Відпустив мене, посадив у найближче крісло та пішов до приймального відділення. Він поводився дуже впевнено, знав, що робити та куди йти, з ким розмовляти.

Потім мене провели до кабінету, де оглянули, дали направлення на рентген та запевнили, що значних ушкоджень не знайшли, а рентген це звичайна процедура. Денис допоміг мені піднятися на четвертий поверх, а як інакше, логічно ж розмістити кабінет рентгену саме на четвертому поверсі. Там зробили знімки та відправили назад до лікаря.

За цей час у Дениса кілька разів дзвонив телефон і він кожного разу скидав виклик. Мені було одночасно приємно і ніяково, бо через мене він покинув свої справи. Я намагалась запевнити його в тому, що сама впораюсь, не маленька, але він нічого не хотів слухати та залишався поруч. Навіть коли я сказала, що мої подружки вже їдуть сюди, щоб допомогти мені та забрати мене потім до гуртожитку.

Але пізніше пролунав дзвінок, який він не зміг ігнорувати. Денис попросив вибачення і вийшов в коридор, поки мені надавали допомогу, займалися раною на нозі та саднами на руках. Коли він повернувся, то вираз його обличчя був дуже стурбованим. І тут я зрозуміла, що він зараз поїде і ми ніколи більше не побачимося. Вдруге зустрітися в такому мегаполісі майже неможливо. І чому я сказала, що не дам йому свій номер? Попроси його зараз, ну ж бо.

– Лілія, пробач, але мені терміново потрібно поїхати. Вибач, що не зможу відвести тебе додому, – говорив так, наче сам мене збив і йому дуже соромно. Але ж він і так зробив для мене забагато сьогодні.

– Та все гаразд. Мої дівчатка вже їдуть. Та і почуваю я себе набагато краще. Не переймайся так. Дякую, що допоміг мені сьогодні. Не знаю як і віддячити тобі, – відповідаю. Що відбувається? Це я зараз сама йому натякаю на зустріч? Ліля, зупинись.

– Та про що ти. Нічого такого. Просто допоміг до лікарні дістатися. Так вчинив би кожен, – швидко і якось на автоматі відповідає Денис. Бачу, що думками він десь далеко.

Він вкотре кидає погляд на телефон. Все ж знайшлися справи важливіші за допомогу незнайомій дівчині.

– Дякую тобі ще раз, – говорю я.

– Та нема за що, – відповідає Денис. – Бувай, – коротко прощається та йде.

– Бувай, – тихо шепочу. Розумію, що тепер довго не зможу забути нашу зустріч.