4.1

Денис допоміг мені сісти в машину. Він був дуже обережний та все ж я здригнулася від болю, коли влаштовувала свою поранену ногу. В цей момент Денис скривився так, наче його нога була поранена. Це було дуже мило і я навіть посміхнулася. Побачивши мою посмішку, він спочатку здивовано підвів брови, а потім і сам посміхнувся і навіть ненадовго завис, роздивляючись моє обличчя. Стало якось ніяково і трохи моторошно. Може він зараз як повезе мене… Хоча с таким чоловіком і опинитися в його полоні не страшно.

Сівши за кермо Денис запитав:

– Як нога? Зручно сидіти? Може ззаду буде зручніше?

– Та ні, все добре. Болить, якщо чесно, але терпіти можна. А я Вас не дуже відволікаю? Мабуть, Ви мали якісь справи? – намагаюсь бути ввічливою, бо людина зупинилась і вирішила допомогти, а насправді зараз білий день, робочий час.

– Справи не такі важливі, не переймайтесь. До того ж лікарня зовсім поруч, за кілька хвилин будемо на місці. А може все ж на “ти”? Різниця у віці не така вже й велика наче, – пропонує чоловік. Погоджуюсь, адже він сам запропонував.

– Так, звичайно. Тож… ти мені дуже допоміг, я вдячна, справді, але якось слабо віриться в людську безкорисливість та доброту. На каву можеш не кликати й номер свій я не дам. Просто попереджаю, аби не було непорозуміння.

Денис посміхається, але якось задумливо. Всі його реакції збивають мене з пантелику. Якийсь він загадковий, але разом з тим турботливий та ввічливий.

– Добре, – просто погоджується він.

А я навіть трохи насуплююся, нічого не розумію. Геть нічого.

Якийсь час ми їхали в тиші.

– А чому це ти пари прогулюєш? Чим таким займалась замість навчання? – він знову посміхається на мою реакцію, бо я здивовано підіймаю брови. – Не лякайся так. З твого віку й так все зрозуміло – ти студентка.

– Так, студентка, – але я не поспішаю повідомити йому якого вишу. Хай хоч тричі гарною людиною видається та обережність понад усе. – Та я вже на п'ятому курсі й зараз шукаю підробіток. Була на співбесіді.

– А чому так засмучено говориш про це? Не взяли? – запитує Денис.

– І знову ти маєш рацію – не взяли. Не хочу про це говорити. А ти де працюєш? – намагаюся змінити тему, і вже готова зараз слухати який він крутий, яким серйозним бізнесом займається, але Денис, здається, не хоче про це говорити й повертається до моєї невдалої співбесіди.

– А де ти проходила співбесіду? На яку вакансію претендувала? – не здається Денис.

– Я була в ресторані “Метрополь”, але мене не взяли. Як я зрозуміла, через великий досвід. Не через нестачу досвіду, а через великий досвід. Уявляєш? – розумію, що стаю трохи емоційною та мене вже не зупинити. – Я такого ще не чула і не бачила. Дурня якась. Ідіотизм! – майже викрикую.

– Згоден. Я таке теж вперше чую, – підтримує чоловік. – Сфера обслуговування дуже цікава.

– Кому ти розповідаєш? Я в цій сфері понад два роки, але не перестаю дивуватися. Стільки історій чула від колег. Одна цікавіша за іншу.

– Хотів би я почути ці історії.

Стоп. Це був натяк? Ось зараз почнеться: ти така класна, гарна, хочу почути ці історії, запрошую на каву.

– Та насправді я і сам чув немало цікавого, – продовжує Денис.

– А ти теж з цієї сфери? – запитую, намагаючись все ж дізнатися більше про нього.

– Можна й так сказати, – сміється він.

Але не встигаю розпитати детальніше, бо в цей момент ми зупиняємося біля лікарні.

Він виходить з машини, обходить її та відчиняє для мене дверцята, а потім несподівано бере мене на руки. Я від шоку не можу нічого сказати та пручатися. Все дуже швидко стається, я навіть пискнути не встигаю. На його руках відчуваю себе такою маленькою та беззахисною, ніжною та тендітною. Я просто розчиняюся в його обіймах, в ароматі його парфумів, в його близькості. Дивно, але я не відчуваю загрози чи збентеження. Всередині мене розливається спокій, наче я на своєму місці. Таке відчуття буває, коли ти повертаєшся додому, де безпечно, де тебе приймуть будь-якого і зрозуміють. Я так давно не відчувала нічого подібного, тому дозволила собі цю хвилину щастя.